Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

«Оце так зима видалася, Ніїво! Було самотньо й холодно. Здається, я зараз помру від радості — такий радий бачити тебе на чотирьох лапах, — говорили підскоки Мікі. — Чим займемося? Ходімо полювати?»

Здається, саме такий план мав Ніїва. Він попрямував навпростець до долини й сповільнив ходу біля болота, де заходився шукати корінців і травички. Займаючись цією справою, він весь час форкав і буркав зі знайомими, приязними дитячими нотками. Мікі вишукував поживи поруч і втішено міркував про те, що порожнечі й самотності в його світі більше не буде.

Роздiл 25

Мікі й Ніїва, особливо Ніїва, не бачили нічого надзвичайного в тому, що знову були разом і що їхня дружба відновилася. Попри те, що за період сплячки Ніїва виріс і змінився до невпізнаваності, спогади й картинки в його голові лишилися незмінними. Ведмедикові не довелося пережити бурхливих подій, що потріпали пса під час зими, тому Ніїва сприймав нинішню ситуацію як належне. Він зайнявся пошуками їжі так, ніби в останні чотири місяці нічого особливого не сталося. Втамувавши голод після пробудження, Ніїва повернувся до колишньої звички пантрувати за Мікі. Пес теж пригадав давні звички, тож справді скидалося на те, що перерва в їхньому братерстві тривала всього день чи тиждень, а не чотири місяці. Мабуть, пес відчайдушно намагався розповісти Ніїві про все, що сталося. Принаймні він мав хотіти поділитися враженнями. Пес, певно, хотів розповісти приятелю, як дивом знайшов господаря Челонера, а потім знову втратив, та й про знайомство з великою і маленькою Нанет, про життя в їхній хатині, про його любов до них. Якби міг, він розказав би Ніїві, що полюбив жінку й дівчинку так, як ще ніколи нікого не любив.

Мікі нестерпно тягнуло на північний схід — до оселі Нанет і дівчинки, куди треба було довгенько брести лісом. Протягом перших двох тижнів спільного полювання пес вів у тому напрямку за собою Ніїву. Йшли вони неквапом, здебільшого через те, що навесні Ніїва ставав страшенним ненажерою. Адже, щоб досита набити шлунок такою поживою, як корінці, пуп’янки і трава, доводилося присвячувати цій справі дев’ять десятих світлового дня. У перший тиждень ненаситність ведмедя викликала в Мікі розпач або відразу. Одного разу пес вполював п’ятьох кроликів, а Ніїва зжер чотирьох і рохкав, як свиня, випрошуючи добавки.

Якщо рік тому, коли вони були зовсім малі, песика вражав апетит Ніїви, то тепер Мікі просто не йняв віри очам. Коли йшлося про їжу, Ніїва був якоюсь бездонною ямою. З іншого боку, ведмідь став ще веселішим і грайливішим, ніж раніше. Друзі частенько мірялися силами, і, виявилося, вдвічі габаритніший ведмідь був гідним супротивником для Мікі. Ніїва навчився користатися перевагою у вазі і взяв за звичку несподівано наскакувати на Мікі, притискати до землі кремезним тілом, немов м’якою подушкою, й надавлювати лапами так, що пес майже не міг ворухнутися. Час від часу, схопивши так приятеля в обійми, Ніїва починав качатися по землі. Вони гарчали й рикали так, ніби справді зчепилися в бійці. Попри те, що ведмідь безжалісно підминав пса під себе, Мікі обожнював такі ігри. Та одного разу вони випадково скотилися у глибокий яр: собачо-ведмежий клубок гепнувся на самісіньке дно. Після цього Ніїва надовго відмовився від гри в борюкання. Коли Мікі хотів припинити змагання, достатньо було вгризтися в Ніїву довгими іклами — і ведмедик миттю скочувався. Ніїва з особливою повагою ставився до зубів Мікі.

Більше за все Мікі тішився, коли Ніїва ставав на задні лапи, виструнчившись, як людина. Ото була справжня бійка. А от коли Ніїва видирався на дерево подрімати, Мікі не приховував роздратування.

На початку третього тижня вони дійшли до хатини Нанет. Нічого не змінилося. Мікі зажурено зіщулився, разом із Ніївою роздивляючись хату з узлісся на краю видолинку. Ані диму, ані ознак життя, а ще й розбите вікно — певно, якийсь ведмідь чи росомаха хотіли пролізти всередину. Мікі підійшов до вікна, підстрибнув, сперся на нього передніми лапами й зазирнув, напружено внюхуючись. Хатина ще зберігала ЗАПАХ — майже невловний, але все ж відчутний. Проте запах був єдиною ниточкою до господарів. Великий покій був порожній — зникло все, крім пічки, стола і ще якихось старих меблів. Решта речей кудись поділася. Мікі ще півгодини не відходив від хати й три чи чотири рази зазирав у вікно. Ніїва теж зацікавився й собі зазирнув до покою. Він теж відчув легкий запах, збережений у стінах. Ведмідь довго принюхувався. Запах був подібний до того, що він уловив, коли вийшов із печери, але трохи інакший — не такий стійкий і відчутний, та й приємніший.

Протягом наступного місяця Мікі відмовлявся полювати деінде, крім як поблизу хатини. Його тримали почуття, яких він не міг ані проаналізувати, ані зрозуміти. Ніїва спершу погоджувався. Та згодом терпець йому урвався. Він образився і цілих три дні блукав, де заманеться. Заради дружби Мікі довелося піти за ним. Ягідний період — на початку липня — заскочив їх за 60 миль на північний захід від хатини, неподалік місцини, де народився Ніїва.

Щоправда, того літа, що видалося бебе нак ум ґеде (посушливим літом із частими пожежами), ягід було небагато. Усередині липня небо над лісом затягло сірою димкою. Навіть уночі повітря було спекотним і сухим. Щодня фактори на торгових постах стурбовано оглядали свої володіння. Першого серпня кожна факторія відправила загони метисів й індіанців, які патрулювали лісові стежки. Лісові мешканці хатин і тіпі, котрі не поїхали до торгових постів на літо, стривожено спостерігали за природою. Вранці, опівдні й увечері кожного дня вони вилазили на високі дерева й вдивлялися вдалину крізь сіру димку, перевіряючи, чи не зайнялася якась ділянка. Протягом кількох тижнів безупину віяв південно-західний вітер — розжарений, як піски пустелі. Ягоди на кущах засохли, плоди горобини зморщилися, струмки пересохли, болота уподібнились до гарячих торфовищ, а прив’яле листя тополь безвольно звисало з гілок, не маючи сили шелестіти на вітрі. Така посуха траплялася нечасто. Лісові мешканці бачать скручене й помертвіле від пекучого сонця тополине листя щонайбільше двічі за життя. Тополі — це Кіскевагун (сигнал тривоги). Вони попереджають не лише про пожежі, а й про те, що на мисливців і траперів чекає невдалий сезон узимку.

П’ятого серпня Мікі й Ніїва блукали болотистою місциною. У долині спека була нестерпною. Ніїва плентався висолопивши язика, а Мікі важко дихав. Вони тюпали вздовж темного вузького струмка, який мляво дзюрчав і скидався радше на пересохлий рівчак — мертвий, як усе навкруги. Небо залило не сонячним сяйвом, а червоним вогняним маревом — сонце ледве пробивалося крізь сіру димку над землею, що ставала дедалі густішою. Опинившись у «кишені» — звивистій улоговині, над якою простягалася решта долини, — Ніїва й Мікі не потрапили в лабети чорної хмари. Якби вони йшли за п’ять миль звідти, почули б розкотистий тупіт і моторошні звуки падіння мертвих тіл тварин, які відчайдушно тікали від смертельного полум’я. Одначе друзі неквапом просувалися пересохлим болотом і, поминувши зелене узлісся, вийшли з улоговини до верхівки кряжа лише після обіду. На той час страшна пожежа не поминула жодного мешканця лісу. Тепер Мікі з Ніївою відчули, як воно. Вони одразу ж усвідомили небезпеку. Такі-от знання приходять не з досвідом — спадковий інстинкт тисяч поколінь пронизав мозок і тіло. Їхній світ захопив Іскутао — вогняний диявол. Усе навкруги — з півдня, сходу й заходу — було поховане під страшним червоним укривалом. Морок огортав ліс, і з болотистої улоговини, звідки щойно вийшли пес і ведмідь, поповзли перші багряні язики полум’я. Звідти повіяло гарячим повітрям, яке друзі відчули, покинувши «кишеню». Вони почули глухий гуркіт, подібний до віддаленого стогону водоспаду. Протягом кількох хвилин вони спостерігали, намагаючись раціоналізувати й осмислити відчуття й інстинкти, що викликали бурю емоцій. Ніїва, як усі представники ведмежого роду, мав короткозорість, тому не розгледів ані чорного димового вихору над головою, ані полум’я, що підповзало з боку боліт. Однак усе ВЧУВ, завзято внюхуючись так, що на носі з’явилася сотня зморщок. Ведмідь приготувався тікати раніше за Мікі. Приголомшений пес, чий зір був гострим, як у яструба, заціпенів.

Гуркіт котився дедалі виразніше. Здавалося, гуркотіло зусібіч. Та насправді звук долинав із півдня, звідки, випереджаючи вогонь, безшумно полетів попіл, а за ним дим. Ось тоді Мікі злякано заскавчав. Цього разу Ніїва, чиї пращури століттями зухвало тікали від смерті десятки тисяч разів, узяв на себе роль ватажка. Йому не треба було добре бачити. Він усе ВІДЧУВАВ. Він знав, що підкрадалося ззаду, що підступало з обох боків і де пролягає єдиний шлях до порятунку. Його ніс уловив у повітрі запах смерті. Мікі двічі намагався звернути на схід, проте Ніїва не піддавався. Притиснувши вуха, він уперто прямував на ПІВНІЧ. Мікі тричі зупинявся й обертався назад, до моторошного ворога, що дихав у спину, та Ніїва не гаяв ні секунди. Він мчав уперед — на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ — уверх, до великих водойм і відкритих рівнин.

Тікали не лише вони. Їх переганяли карібу, які могли змагатися у швидкості з вітром. «ШВИДШЕ, ШВИДШЕ, ШВИДШЕ! — кричали інстинкти Ніїви. — Та не перестарайся! Стрімкіші за вогонь карібу скоро попадають від виснаження, і їх зжере нещадне полум’я. ШВИДШЕ, Ніїво, та не ПЕРЕСТАРАЙСЯ!»

Ось так невпинно й стійко Ніїва вистрибом прямував уперед.

Звідкись із заходу промчав повз Мікі й Ніїву захеканий лось. Він задихався так, ніби йому перерізали горло. Лось дістав численні опіки й тепер біг наосліп просто до східної стіни вогню.

Позаду та обабіч ведмедя і пса безжальне полум’я, як військо варварів, нищило все на шляху. Смерть робила свою моторошну справу. У прогнилих колодах, під вітроломами, на гілках дерев та під землею ховалися дрібні тваринки і… гинули. Кролики оберталися на стрибучі вогняні м’ячики, які зрештою зупинялися — зморщені й почорнілі. Ільки, норки й горностаї заповзли у найглибші куточки під вітроломами — й один за одним гинули там. Сови полишали верхівки дерев, злітали у розпечене повітря і за кілька хвилин падали вниз у вогняну пащу. Лісові мешканці помирали беззвучно, за винятком дикобразів — ті волали, як малі діти.

У зеленому сосново-кедровому лісі, де верхівки смолистих дерев буквально вибухали, хижий вогонь просувався з шаленою швидкістю. Перегони з ним не могла виграти жодна людська істота, жоден звір. Маючи єдину надію на порятунок, жертви пожежі мали просити в Небес одного: ВОДИ-ВОДИ-ВОДИ! Там, де вода, була надія — і життя. Природна і кровна ворожнеча забулися тієї страшної години, у час смертельної загрози. Кожне озеро ставало гаванню для всіх, кому вдалося туди дістатись.

До одного з таких озер-гаваней Ніїва й привів Мікі завдяки безпомильному інстинкту й доброму нюху, які репіжив моторошний рев вогню за спиною. А от Мікі зовсім розгубився, його чуття притупилося, ніздрі не вловлювали жодного запаху, окрім паленого, тому він наосліп біг за другом. Полум’я підкрадалося до озера із західного узбережжя, і у воді аж кишіло від лісових «біженців». Озеро було невелике й майже кругле. Воно сягало не більше двох сотень ярдів у діаметрі. Ближче до протилежного берега скупчилися карібу й лосі — деякі пливли, а більшість просто стояла, вистромивши голови з води. Менші тварини плавали туди-сюди або просто дріботіли лапами, щоб триматися на плаву. На тому березі, до якого підбігли Ніїва й Мікі, якийсь дикобраз безглуздо бурчав і харамаркав, ніби лаючи всіх навкруги, що потурбували його під час обіду. Потім він поліз у воду. Трохи далі на березі ілька й лис трималися неподалік від води, гадаючи, чи варто мочити дорогоцінне хутро, доки смерть не підступила до п’ят. Інший виснажений лис, ніби для унаочнення смертельної загрози, приплив сюди з протилежного берега, де вогонь стояв стіною. Лис скидався тепер на мокру ганчірку й сподівався знайти безпечне місце по цей бік озера. Старий ведмідь, удвічі більший за Ніїву, продерся з чагарів, занурився у воду і поплив ГЕТЬ — туди, звідки щойно втік лис. Дрібнота повзала, плазувала і скрадалася вздовж берега. Маленький червоноокий горностай, куниця й норка, кролики, білки, пискляві ховрахи й сила мишей. Ніїва пішов за тваринками, якими за інших обставин залюбки поласував би, й поволі поринув у воду. Мікі йшов за ним, доки не занурився по шию. Пес зупинився. Вогонь підступив зовсім близько — полум’я рухалося зі швидкістю бігового коня. З-над захисної покрівлі лісових хащ сунули хмари диму й попелу. Озеро поринуло в полум’яну млу, і тепер серед страшного хаосу темряви, диму й жару розляглися моторошні химерні крики: мекання приреченого на смерть лосеняти, ревіння його нажаханої матері, передсмертне виття вовка, переляканий дзявкіт лисиці, а найдужче — крики пари гагар, чия домівка стала вогненним морем.

Посеред густого диму й дедалі більш нестерпного жару Ніїва покликав Мікі рявкотом і поплив. Мікі вискнув у відповідь і потягнувся за другом. Пес відчайдушно намагався не відставати від великого чорного брата, тому його морда повсякчас тикалася Ніїві в бік. Посеред озера Ніїва припинив просуватися вперед і, повторюючи за іншими тваринами, перебирав лапами так, щоб триматися на плаву. А от для кістлявого Мікі, якого природа не обдарувала рятівним шаром жиру, це було нелегке завдання. Йому доводилося плавати на повну силу, щоб не потонути. Він із десяток разів проплив довкола Ніїви, а тоді, послухавшись внутрішнього голосу, підплив до ведмедя і сперся передніми лапами йому на плечі.

Тепер озеро було оточене непроникливою стіною вогню. Полум’я хижо спалахувало у верхівках смолистих дерев і здіймалося в розпечене повітря на 50 футів угору. Рев вогню закладав вуха. Усі інші звуки, включно з передсмертними криками й вересками, тонули в моторошному гоготінні пожежі. Жарило нестерпно. Протягом кількох страхітливих хвилин Мікі здавалося, що в легені проникає не повітря, а вогонь. Ніїва повсякчас занурював голову під воду з інтервалом у кілька секунд, а от інстинкти Мікі не підказали такої хитрості. Подібно до вовка, лиса, ільки й рисі, він мав таку природу, що радше помер би, ніж занурився під воду.