— Ти знову щаслива, Жанно, — радісний усміх заграв на його губах. — Лікарі не помилялися. Ти — частина лісів.
— Так, я щаслива, — прошепотіла вона.
І раптом у її голосі пролунало хвилювання, і вона вказала на піщану косу, що врізалася в потік.
— Пам’ятаєш?.. Здається, минуло стільки років, як Казан залишив нас тут. Вона була там, на обмілині, кликала його, пам’ятаєш? — Її губи злегка затремтіли. — Цікаво, куди вони пішли?
Їхня хижка стояла на місці, нічого в ній не змінилося. Хіба тільки по стінах повився багряний дикий льон, а надворі виросли зарослі молодих дерев і високої трави. Сім’я почала обживатися. День за днем щоки в Жанни набували здорового рожевого кольору, ніжний дзвінкий голос знову співав пісень. Жаннин чоловік очистив стежки від старих пасток, а його дружина й маленька бешкетниця Жануся, що вже вміла говорити, перетворювали хижку на затишну оселю. Одного разу чоловік повернувся додому пізно, і коли зайшов у дім, то побачив, як збуджено світилися сині Жаннині очі. Її голос тремтів.
— Ти чув його? — запитала вона схвильовано. — Чув той поклик?
Він кивнув, погладжуючи її м’яке волосся.
— Я був за милю на болоті, — сказав він. — Я його чув!
Жанна міцно стисла чоловікові руки.
— Це був не Казан, — сказала вона. — Я б упізнала його голос. Але мені здалося, що такий же поклик ми чули тоді на піщаній обмілині. Так кликала Казана його пара.
Чоловік задумався. А Жанна все сильніше стискала його руки. Вона швидко й схвильовано дихала.
— Пообіцяй мені дещо, — попросила вона. — Пообіцяй мені, що ніколи не стрілятимеш у вовків, навіть не поставиш на них жодної пастки.
— Я вже думав про це після того, як почув поклик, — відповів він. — Даю тобі слово.
Жаннині руки обвили його шию.
— Ми любимо Казана, — прошепотіла вона. — А ти можеш ненароком убити його або її.
Раптом вона зупинилася. Обоє прислухались. Крізь прочинені двері до їхніх вух знову долинуло вовче виття. Жанна кинулася до дверей, чоловік побіг за нею. Разом вони безмовно стояли, а тоді Жанна, схвильовано дихаючи, показала на зоряну рівнину.
— Слухай! Слухай! — крикнула вона. — Це її поклик, він лунає зі скелі Сонця!
Жанна побігла в ніч, забувши, що позаду неї біжить її чоловік і сама на своєму ліжку лишилася її донечка. За якийсь час вони почули протяжне виття-скімлення у відповідь. Воно лунало, наче вітер, по всій рівнині на багато миль довкруги. Це кинуло Жанну в такий дивний захват, що вона почала уривчасто дихати, ледь не ридати.
Жінка пішла далі рівниною, а тоді зупинилась у золотому сяйві осіннього місяця й зір, що гасилось у її волоссі й очах. Минула не одна хвилина, перш ніж знову почулося виття. Цього разу воно було так близько, що Жанна приклала складені долоні до рота й крикнула понад рівниною, як за старих часів:
— Казане! Казане! Каза-ане!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Казан“ на сторінці 41. Приємного читання.
TextBook