Розділ «Казан»

Уже за мить двері відчинилися, і з них вийшов чоловік. Обвітрені, почервонілі від снігу Казанові очі насторожено стежили за ним. Чоловік підбіг до саней, схилився над Жанною й здивовано щось вигукнув. Тим часом вітер ущух, і з-під завалля шкур почувся глухий немовлячий плач.

Казан полегшено зітхнув. Він був геть виснажений. Його ноги покрилися кривавими ранами. Але голос маленької Жанусі наповнив його дивним щастям. Він ліг біля саней, а тим часом чоловік ніс Жанну й дитину в життєдайну теплу хижку.

За кілька хвилин чоловік з’явився знову. Він був не такий старий, як П’єр Редіссон. Ставши близько до Казана, він глянув на нього згори вниз.

— Боже-світе! — промовив він. — І ти зробив це сам?

Він сміливо нахилився до Казана, розпріг його й повів до дверей хижки. Казан завагався лише раз, біля самісінького порогу. Він хутко повернув голову й насторожився. Йому на мить здалося, що серед стогону й плачу хуртовини він уловив вухом голос Сірої Вовчиці.

Потім двері за ним зачинилися.

Він ліг у темному кутку хижки, а чоловік почав готувати на пічці для Жанни щось гаряче. Минуло ще багато часу перед тим, як жінка встала з ліжка, куди її поклав господар. Аж ось Казан почув, як вона плаче. Потім чоловік змусив її поїсти, і вони якийсь час розмовляли. Тоді незнайомець, повісивши велику ковдру перед ліжком, сів поруч із пічкою. Казан тихесенько прослизнув уздовж стіни й заповз під ліжко. Довго він ще чув, як дівчина раз по раз, тяжко дихаючи, схлипувала.

Зранку другого дня, коли чоловік прочинив двері, Казан прошмигнув у них і помчав швидко в ліс. Пробігши півмилі, він знайшов сліди Сірої Вовчиці й позвав її. Із замерзлої річки почулася її відповідь, і він помчав на цей голос.

Марно Сіра Вовчиця намагалася виманити його подалі від хижки, що пахла людиною, і завести назад до їхнього звичного місця проживання. Трохи пізніше з узлісся Казан бачив, як чоловік запряг своїх собак у сани, посадив туди Жанну й дитину, укутавши їх у шкури, як перед тим це робив старий П’єр. Увесьденечки Казан із Сірою Вовчицею йшли за упряжжю наслідці. Вони подорожували так до самого смерку; і як на небі після шторму засяяли зорі й місяць — навіть тоді чоловік гнав далі вперед їздових собак. Була вже пізня ніч, коли вони добралися до іншої хижки. Чоловік постукав. У вікні загорілося світло, і розчинилися двері. Казан, ховаючись у тіні, чув і радісний чоловічий голос, і ридальний Жаннин оклик. Після цього він повернувся до Сірої Вовчиці.

У дальші дні й тижні після Жанниного повернення додому Казана вабило до хижки, до жіночих рук. Як він терпів перед тим П’єра, так він тепер терпів молодого чоловіка, що жив із Жанною та її дитиною. Він розумів, що цей чоловік дуже дорогий для жінки і що дитина була так само дуже дорогою для нього, як і для неї. Лише на третій день Жанні вдалося заманити Казана в хижку. Це був день, коли чоловік привіз мертве заморожене тіло П’єра. Жаннин чоловік перший побачив на Казановому ошийнику його ім’я, і відтоді вони вже називали його Казаном.

За півмилі від хижки, на вершині величезної скелі, що її індіанці називали скелею Сонця, Казан і Сіра Вовчиця знайшли собі пристановище. Звідси вони спускалися полювати на рівнину; сюди часто сягав дівочий голос, що звав Казана на ім’я.

Отак усю довгу зиму Казан розривався між вабою Жанни та хижки і Сірою Вовчицею.

А тоді настала весна, що принесла великі зміни.

Роздiл VIII

Великi змiни

Скелі, гірські хребти й долини вбирали весняне сонячне тепло. Тополині бруньки забубнявіли вкрай. Із кожним днем запах ялиць і смерек усе більше насичував повітря. По всіх усюдах, на рівнині й у лісі, чувся журкіт водоток, що шукали свій шлях до Гудзонової затоки. А в найбільшій затоці оглушливо тріщали крижані поля, лід із гуркотом нісся в бік протоки Рос-Велком, що веде до Арктики. Саме тому квітневий вітер часом приносив на сушу суворий подих зими.

Від цього вітру Казан знайшов собі прихисток — сонячний куточок, куди не долітало ні найменшого подмуху. Тепер йому було так добре, як ще ніколи упродовж останніх шести місяців страшної зими. Він спав і бачив сни.

Поруч із Казаном, виставивши передні лапи, лежала плазом на животі Сіра Вовчиця. Її очі й ніздрі були насторожі, бо, крім запаху ялиць і смерек, у теплому весняному повітрі чувся запах людини. Казан спав, і вона пильно, з тривогою стежила за ним. Коли пес бачив у сні видіння і його рудувате хутро вздовж хребта наїжачувалось, вовчиця й собі настовбурчувала на спині сизу шерсть. Вона тихо скавуліла, коли його верхня губа піднімалася вгору, оголяючи білі довгі ікла. Але здебільшого Казан лежав тихо, хіба час від часу, коли він бачив черговий сон, у нього смикалися м’язи лап і морди. У той час, як пес спав, із дверей хижки вийшла синьоока молода жінка з довгою темною косою через плече й, приклавши до рота руки трубкою, гукнула:

— Казане! Казане! Казане-е!

Голос дівчини ледь досяг верхівки скелі Сонця, та Сіра Вовчиця учула його й нашорошила вуха. Казан поворухнувся, а вже за мить прокинувся й схопився на рівні. Він добіг до прискалка й, нюшкуючи, почав удивлятися в далеку широку рівнину, що лежала перед ним.