Розділ «Казан»

— Нас урятувала дитина, — прошепотіла молодиця. — Вовки пошматували собак, і я бачила, як вони кидалися на вас. Один із них скочив у сани. Спершу я подумала, що це був собака. Але це був вовк. Він хотів нас роздерти й так і зробив би відразу, якби не ведмежа шкура. Вона нас захистила. Далі він кинувся до мого горла. Аж тут заплакала дитина, і він зупинився. Я бачила його червоні очі за якийсь крок від нас. Можу заприсягтися ще раз, що то був пес. За мить він розвернувся й кинувся дерти вовків. Я бачила, як він стрибнув на того, що був майже біля вашого горла.

— Це й був собака, — сказав старий П’єр, простягаючи руки до тепла. — Вони часто тікають від людей і приєднуються до вовків. Я сам мав таких багато. Ma chéri, собака лишається собакою все життя. Ні копняки, ні кривди, ні навіть вовки не можуть його змінити — ніколи. Ось цей був у зграї. Він прийшов із ними, щоб убивати. Та потім він зустрів нас, і…

— І він кинувся нас захищати, — зітхнула дівчина. Вона дала сповиток батькові й звелася на ноги. Її висока струнка постава освітилась у променях багаття. — Він кинувся нас захищати. У нього були страшні рани. Я бачила, як він насилу поповз геть. Тату, а що, як він там… помирає?..

П’єр Редіссон підвівся. Він раптом закашлявся, аж зайшовся, силкуючись стримати ядушливе бухикання. Жанна не побачила, як на його губах з’явилася багряна пляма. Не бачила вона цього й останні шість днів їхньої подорожі сюди з цивілізованого світу. Цей кашель та кривависті плями й підганяли чоловіка якомога швидше дістатися до місця призначення.

— Я думав про це, — сказав він. — Пес і справді був дуже поранений і навряд чи зайшов далеко. Ось, візьми Жанусю й посидь із нею біля вогню, доки я повернуся.

На небесному склепінні діамантами сяяли місяць і зорі. Чоловік попрямував на рівнину. На якусь мить він затримався біля того місця на узліссі, де годину тому їх наздогнали вовки. Жоден із їздових собак не вижив. Їхні задубілі тіла лежали на червоному від крові снігу. П’єр аж здригнувся, побачивши їх. Що, як вовки в своєму шаленстві напали б перше не на собак, а на нього, Жанну й маля? Що б тоді з ними було? Він відвернувся, здавлено закашляв, і на губах його вкотре з’явилася кров.

Ступивши кілька кроків убік, він знайшов на снігу слід того дивного собаки, що прийшов разом із вовками, а потім повернув проти них, коли, здавалося, люди збулися всіх надій на рятунок. Слід був нечіткий, більше схожий на борозну в снігу. П’єр Редіссон пішов ним, гадаючи, що, зрештою, побачить уже мертву тварину.

Після бою Казан поповз на край лісу й довго лежав, сторожко прислухаючись, у захищеному місці. Йому вже не так боліло, але ноги не слухались, їх наче спаралізувало. Сіра Вовчиця пригорнулася до нього, нюшкуючи повітря. Вони могли відчувати запах табору, а Казан нюхом міг розрізнити двох істот, що були там, — чоловіка й жінку. Він знав, що там, де крізь віття смерек і кедрів виднілася заграва багаття, була дівчина. І він хотів бути з нею, хотів підповзти ближче до вогню, і щоб Сіра Вовчиця була поруч із ним. Він бажав почути дівочий голос, відчути дотик руки. Але там був чоловік, а це означало кийок, батіг, біль, смерть.

Сіра Вовчиця й досі горнулася до Казана й тихо скиглила. Вона кликала його рятуватися глибше в лісі. Нарешті, коли зрозуміла, що він не міг рухатися, Вовчиця вискочила на рівнину й неспокійно забігала взад-уперед, густо встеляючи сніг слідами. У ній вирував товариський інстинкт. Саме вона першою побачила П’єра Редіссона, котрий ішов їхнім слідом, і прожогом кинулася до Казана, щоб попередити його про небезпеку.

Тоді Казан і собі зловив запах чужака, а згодом побачив його невиразну постать, що просувалась у світлі зір. Він силувався відповзти назад, але зміг просунутися лише на кілька цалів. Чоловік швидко наближався. Казан запримітив, як блиснула в його руці рушниця. Він почув глухий кашель і хрускіт снігу під його ногами. Сіра Вовчиця тісно притулилася до Казана, тремтячи всім тілом і скалячи зуби. Коли П’єр був десь за п’ятдесят футів, вона, задкуючи, відповзла подалі в тінь смереки.

Казанові ікла погрозливо оголилися, тільки-но П’єр зупинився й подивився на нього згори вниз. Пес силувався стати на лапи, та знову впав у сніг. Чоловік прихилив рушницю біля дерева й без усякого опасу нахилився над ним. Скажено гаркнувши, на всю ви´тягу рвонув Казан уперед і клацнув зубами біля самісінької витягнутої чоловічої руки. На його подив, чоловік не схопив рушницю чи кийка. Ба більше, він знову, цього разу дуже обережно, простягнув руку й заговорив незвичним для Казана голосом. Пес і цього разу клацнув зубами й знову загарчав.

Чоловік усе говорив і говорив, довго не полишаючи Казана. Один раз він торкнувся його голови рукою з натягнутою рукавицею. Та тільки-но він це зробив, як Казан спробував дістати її зубами. Чоловік ледь устиг смикнути руку назад. Та це його не зупинило. Він знов і знов простягав руку. Тричі Казан відчував її дотик, і в ній не було ні загрози, ні болю. Урешті-решт П’єр повернувся й пішов назад своїми слідами.

Коли чоловіка вже не було ні видно, ні чути, Казан завив. На його спині вляглася шерсть. Він задумливо дивився на полиски вогнища. Чоловік його не скривдив, і три чверті Казанової сутності — те, що було від собаки, — хотіли піти за ним.

Сіра Вовчиця повернулась і стала нерухомо біля Казана. Ніколи вона не була так близько до людини, крім як тоді, коли зграя напала на сани. Їй було невтямки, що відбувається. Інстинкт підказував, що людина — джерело найбільших небезпек, що її слід боятися більше, ніж найсильніших звірів, буревіїв, повіді, голоду чи холоду. Однак чому тоді цей чоловік не заподіяв шкоди її приятелеві? Вона обнюхала Казанові спину й голову, там, де торкнулася чоловіча рука в рукавиці. Згодом знову побігла назад у темряву, бо ще раз побачила, як на узліссі зарухалося щось живе.

Це повертався чоловік, а за ним ішла дівчина. Її голос був м’який і ніжний, від подиху віяло лагідністю. Чоловік стояв, бувши готовий до всього, утім загрози від нього не відчувалося.

— Будь обережною, Жанно, — попередив він.

Дівчина стала навколінки перед Казаном, перебуваючи поза межами досягання його зубів.

— Ну що ж, хлопчику, ходімо! — ніжно промовила вона, простягнувши свою руку.

Казанові м’язи сіпнулися. Він підсунувся на якийсь цаль, потім ще трохи. Очі дівчини світилися добре знайомим собаці світлом любові й лагідності. Колись він уже бачив це в очах жінки з золотосяйним волоссям і блискучими очима.

— Ходімо! — прошепотіла дівчина, коли побачила його рух уперед.