Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Дурненький! Ну, до кого мене в цих дюнах ревнувати: до чайок та піщанок?

Чи знає вельмишановне панство, як виглядає той край? Якщо ні, то я опишу в декількох словах.

Це проклята, величезна, піщана пустеля, де глибокі ями чергуються з високими піщаними дюнами, що заросли поруділим чагарником, дроком та вереском, серед якого пасеться рогата худоба. Пастухи стережуть її на ходулях. Довга, побудована на сваях, дамба відокремлює цей безлюдний край від сипучих пісків, що розкинулись на іншому боці.

Ці сипучі піски — щось жахливе. Земля та вода об'єднуються для одної цілі: знищити все на своєму шляху. Благодатні в суті своїй елементи у такому поєднанні несуть тільки смерть. Поверхня сипучих пісків виглядає сухою і хвилями нагадує море. Морський пісок зверху висушений вітром, а всередині зволожений морем. Там нічого не росте.

Лихо людині чи тварині, яка випадково туди потрапить і не має крил. Пісок миттєво провалюється під ногами, і це — кінець. Якщо хочеш підняти одну ногу, то інша тане ще глибше. Спочатку людина сприймає це як жарт і думає, що вибереться. Та в поглинаючого піска немає дна. Він затягує людину так само, як змія поглинає голуба. Коли вона потоне до пояса, тоді розпочне хвилюватись: однак з кожним подальшим рухом вона тільки глибше риє собі могилу. А коли пісок дістанеться губ, то кричати про допомогу вже марно; ніхто не прийде, а навпаки втече в інший бік, адже рятуючи чиєсь життя, втратиш і своє власне. Піщана могила закриється у нього над головою, і тільки воронка позначає слід, де щойно загинула людина. Однак вітер і її згладить.

Отже, праворуч були пагористі дюни, ліворуч — сипучі піски, посередині дамба. Саме по ній ми прогулювались з дружиною попід руки.

— Бачиш, моя мила, — сказав я їй, — які щасливі ми можемо бути, коли нам не заважають різні перепони. Для повного щастя бракує тільки щоб ти не вдягала той червоний, оксамитовий очіпок.

— Повністю з тобою згідна, — відповіла вона. — Бачиш, мені також для повного щастя бракує вдягати мій червоний оксамитовий очіпок.

— Гаразд, можеш носити, я не проти. Носи хоч три одразу. Та поки мене не буде, цього ти не вдягай.

— Ну, так я і не вдягаю.

— Поклянися.

— Не буду цього робити. Що, як не вийде дотримати клятви, то стану я клятвопорушницею. А очіпок цього не вартує.

— Тож тобі миліший цей очіпок, ніж я?

— А ти настільки ненавидиш цього очіпка, що разом з ним почав і мене ненавидіти?

— У мене є причина його ненавидіти, і я не хочу, аби ця причина поширилась і на тебе. Тоді пообіцяй, що не вдягнеш, поки не повернусь.

— Не обіцятиму я такого, тож не будь занудою.

— Зараз я тобі покажу щось, і тоді ти не носитимеш його! На, читай, що пишуть мені з Німвегена!

З цими словами я дістав з кошеля листа і дав їй прочитати.

Її обличчя стало таким же червоним, як і сам очіпок.

— А тепер навмисне носитиму його! — закричала вона та, зім'явши листа, кинула його у бік сипучих пісків.