Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Та чи так воно було насправді, як ти розповів? — запитав солтис.

— Честю клянуся… та що я таке кажу? Клянуся мотузкою на своїй шиї, що саме так все і було. Можете поцікавитись у влади міста Німвеген. Бо випадок цей занесений до міської хроніки через свою унікальність. І саме це виправдає вчинок, який потім я зробив і про який розповім.

— Але вже завтра!)

Ну що ж, що сталося те сталося. Я розумів, що не перший, з ким доля зіграла подібний жарт. Раз інші не померли, то і я якось переживу.

У німвегенців є один жахливий звичай, котрий відрізняє їх від інших звичайних людей. У деяких країнах, якщо мужчину спіткає нещастя, коли його дружина сплутається з іншим, завжди сміються поза його спиною; а реально йому завжди відчинять двері, аби він помістився разом з рогами. А тут чоловіка висміюють та глузують над ним прямо в очі. Жінці вибачають її оступ, а от на чоловікові відриваються, що є сили.

Тож я прийняв рішення пробачити своїй дружині і закрити на все очі. Але варто було мені вийти на вулицю — господи помилуй! Кожен зустрічний іменував мене «ваша величність» і вважав, що корона мені дуже личить. Один навіть запитав, чи не навідувалась до мене фея Маймуна? Інший сказав, що бачив лелеку в небі, який ніс у своєму дзьобі малюка. Варто було мені десь зняти капелюха, як у ньому з'являлися дірки. А на запитання: «хто це зробив?» мені відповідали, що це зробили мої роги. По пошті мені прислали «диплом тюхтія». Вночі вони приходили під мої вікна і оспівували моє життя в глумливих пісеньках. А на ранок на моїх дверях красувався малюнок дурня верхи на півні.

Я був злий, наче тигр.

І я не міг себе захистити.

В інших країнах такі проблеми легко вирішують. Там засилають картель[73] до найзлобливішого насмішника, викликають його на бій і годують його залізом. Інші після цього стуляють свої пельки. Але от лихо! Тут ніхто виклику не понесе. Викликати кривдника на дуель письмово або усно марно; він одразу побіжить до мера та публічно заявить, що його хочуть вбити. Лусни його по носі за відмову від поєдинку, він побіжить до міського солтиса. І взагалі: за щиглик по носі плати три марки, за ляпас — шість. Моя дружина втомилася платити штрафи за щиглики та ляпаси, а я мав повну можливість безперервно стовбичити в суді.

І мені, і моїй дружині терпіти таке життя стало не під силу.

Відколи я повернувся, вона весь час скаржилася на здоров'я. Якось вона сказала, що їй потрібні лікувальні ванни, і тому нам треба поїхати до Фліссінгена.

Я одразу вчепився за таку нагоду подумавши, що хоч там позбудусь насмішників.

Та де ж там! Вони щодня писали мені листи, в яких ображали мою чоловічу гідність.

Якось, серед інших листів, я натрапив на такого:

«Який же ти бовдур! Нащо твоїй дружині Маймуна, яка доставить її на Арарат, якщо ти сам принесеш її на своєму верблюжому горбу. Та хіба ж ти не знаєш, що Фліссінген — це і є той самий Арарат, куди Данеш приніс їй чоловіка, щоправда, не тебе. Він подарував їй новий очіпок з червоного оксамиту, з позолотою та мереживом. Коли вона його вдягає — це сигнал, що чоловіка вдома немає. Недолугість ти ходяча!»

Це вже було занадто! Моя дружина і справді отримала новий очіпок, котрого описали в листі. І я помітив, що кожного разу вдягаючи його, вона веселішала.

Я почав сваритись з нею через той очіпок. Я просив її не вдягати його, а якщо вона носитиме його, то нехай сидить вдома. Та вона все одно робила по-своєму. Якщо я злився, вона сміялася мені в обличчя. А мене цей очіпок просто виводив із себе.

Якось мені треба було поїхати до Антверпена у справах.

Я вже давно звернув увагу, що дружини виявляють надзвичайну турботу і ніжність після звістки про від'їзд чоловіків. Моя половина теж була зі мною дуже ласкавою і навіть запропонувала провести пішки, адже по піщаному березі на кареті не проїхати. Та відмовити її не вдалось. А я відчував нутром (скоріш за все білий голуб у мене на плечі), що не варто брати її з собою. Краще буде для нас обох, якщо вона залишиться вдома. Та вона вбила собі в голову, що проведе мене і годі було відмовити її.

Вона знову вдягла червоний очіпок. Я знову добряче розгнівався, а вона сміялась.