Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Добра душа зустріла мене прекрасним бенкетом. Як тільки я зліз з коня, вона кинулась мені на шию: важила на двадцять п'ять фунтів більше, ніж коли я її залишив.

Після палких та щасливих обіймів мої перші слова були:

— Де мій малюк?

— Ось вони! — мовила добра душа з сяючим обличчям показуючи у бік двох няньок, одна з котрих вела за руку хлопчика, що починав ходити, інша ж несла на руках немовля.

— А це що таке? — питаю я, з острахом дивлячись на немовля.

— Твоє друге дитя, дурнику! — відповіла вона з милою усмішкою.

— Моє друге дитя? Але ж я вже два з половиною роки не був вдома.

— Та хіба ти забув, — прошепотіла вона ховаючи зашаріле обличчя, — як Маймуна та Данеш возз'єднали нас у палаці на горі Арарат?

— Маймуна та Данеш! Тьфу ти, з підступними ельфами!

І як я смію сумніватися в її вірності!

Адже ось докази в її руках: лист, написаний моєю рукою, в котрому я детально розповідаю як ельфи звели нас в палаці на горі Арарат. Задля ще більшої певності тут і моя лінгама, яку я подарував їй тоді. А ось і шмат тканини з вишитими драконами — свідками нашої палкої зустрічі. Тоді я був королем: отже, цей хлопчик — принц.

— Але ж, пані! В таких справах я не терпітиму жартів! — почав я кричати. — Що було сном, не може мати таких суттєвих наслідків. Я допускаю, що вам наснився я тієї ж самої миті, коли ви наснилися мені. Але це ревуче створіння — це не сон, а реальність; ще й яка неприємна реальність! Я йду до мера! І піду до архієпископа! Дійду до скликання Святого Престолу! Але я не дозволю виставити себе на посміх!

— Як забажаєте! Йдіть ви до мера, до архієпископа, зробіть ще більший скандал: виставіть себе не посміх ще більше, ніж це вже зробили.

Я зробив те, чим погрожував: пішов до мера. Витягнув його з ліжка, бо він уже спав. Сказав йому, що підходять французи, і він миттю прокинувся. Тоді я розповів йому усю історію. Він слухав позіхаючи. А тоді сказав, що над цим треба поміркувати, тож нехай прийду завтра, а зараз я маю повернутись до дружини.

Більше робити було нічого. В мене не було і копійчини в кишені, а за ночівлю в готелі потрібно платити наперед. Тож, присоромлений і похмурий, я мусив повернутись до дружини.

А вона кепкувала. Казала, щоб я не чинив галасу, бо ж це нічого не дасть. Взагалі нічого корчити з себе ображеного, бо, крім глузувань, додасться іще біда. Тоді я замовк, хотілось одного — вечері та відпочинку. А про себе подумав: «Нічого, завтра я затягну на тобі зашморг».

Наступного дня я знову пішов до мера: цього разу він не спав.

Прийнявши мене, він першим ділом запитав: чи поводитись зі мною, як з німвегенським унтер-офіцером, чи як з індійським королем?

— Як з індійським королем!

— Що ж, вельмишановний магараджо, набобе чи шаху! Прошу вас, вдягніть! — він подав мені мого капелюха, а свого зняв. — Прошу, розкажіть нам, скількох дружин, по закону, може мати індійський король? Та скількох слонів, верблюдів, носорогів, фей чоловічої і жіночої статі, та інших почвар він може тримати у своєму господарстві?