Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

З протилежного боку скелі, трохи далі від входу в печеру, протікав струмок. Він біг собі в долину через цю глибоку ущелину, поки гайдамаки не оселились у печері, як у фортеці.

Їхні розбійницькі походи часто закінчувались погонями, переслідуваннями та облогами панських посіпак. Тоді гайдамаки не могли добратись до джерела, тож коли закінчувалось вино — страждали від спраги. Вони додумались з'єднати дві скелі величезними просмоленими сосновими стовбурами, у яких видовбали жолоб, дно якого вистелили міцною бляхою, в іншій скелі вирубали канал і запустили струмок у власну печеру. Таким чином у них завжди була вода. В той же час вони придумали і хитрий млин, величезне колесо постійно крутило міцний ланцюг, на якому висіли круглі кошики. Коли гайдамаки хотіли повернутися додому, то просто заскакували у ці кошики і колесо піднімало їх до печери, а коли хотіли спуститись, то перевертали їх, і прилад повертав їх на землю. Підняття усієї ватаги займало не більше двох годин часу.

Для гайдамак це було прекрасно, однак зовсім не подобалось дворянам.

Струмок, змінивши свій напрямок і впадаючи в печеру, не затоплював її, а стікав собі скелями в іншому напрямку. Це стало неприємною несподіванкою для князя Шинявського, котрий правив у долині і мав у власності млин, лісопильню, шкіряну фабрику — всі вони залишились без води. Люди, що заселяли села та займались ткацтвом, попереселялись хто куди, адже без води не було чим відбілювати льон.

Ще більша біда застала графа Потоцького, котрий володів багатими соляними копальнями по той бік скель. Увесь цей гірський хребет був повним солі, а з озера, що утворилось в печері, неможливо було пити воду, бо у ній розчинилась сіль. Відколи гайдамаки змінили русло струмка, що звався Острог, добрий граф Потоцький ніяк не міг второпати, що за біда напала на його копальні, і чому звідусіль прибуває вода. Якщо в одному місці її закупорять, то пробивається в десяти інших. Аж поки обидва володарі зрозуміли, в чому полягає їхня біда. Тоді вони об'єднали сили, щоб прогнати гайдамак з їхнього лігва. Доки вони грабували каравани, то з ними ще якось можна було миритись, але історія зі струмком змусила їх діяти рішуче.

Та похід, котрий вони підготували проти гайдамак, довелось відкласти через війну з угорцями та шведами. Вельможі та їх озброєні бійці приєдналися до основного війська, та як тільки війна скінчилась, татарська підмога забралась додому, прийшла черга помститися гайдамакам.

Вхід до печери такий великий, як вхід до собору в Кобленці, оснащений подвійним парапетом. Перенаправлений з протилежної скелястої стіни, струмок затікає не в головний вхід у печеру, а через боковий. Під ним знаходиться млин, який тягне ланцюг та приводить у дію жорна, що перемелюють жито. У печері були мельник та інші майстри: коваль, слюсар, кравець, швець. Позаяк у печері темно, то майстри завжди працюють при свічках. Звідки вони брали цю величезну кількість воскових свічок я дізнався пізніше.

Перша зала печери, куди ще проникало Боже світло (наскільки дозволяла протилежна скеля), мала форму пласкої склепінчастої кімнати. Вона була надзвичайно сухою. Тут знаходився арсенал: зберігалося все, що б'є, ріже, коле і все награбоване з графських сховищ. Тут я побачив і довгий василіск, весь вкритий зеленим окисом. Тут також зберігали зерно. Його мало вистачити на чотириста чоловік, що підготувались до тривалої облоги.

З цієї зали йшов вузенький коридор до млина, де я ніколи не був, та один ширший прохід, що вів до великої печери. Такої великої, наче якийсь храм. Коли ці чотириста чоловік збиралися всередині, то їх там було ледве помітно. Стеля її така висока, що погляд тане в темряві, а світло факелів не здатне її пробити.

З цієї величезної печери йшли маленькі гроти. В цих гротах працювали майстри, котрих, на мою думку, в якості полонених сюди притягли розбійники. Важко повірити, що хтось з власної волі все життя сидітиме в гроті та при світлі свічки шитиме одяг для розбійників.

Коли ж увійшов ватажок, то запитав мене, яким ремеслом я володію? Я з усією чесністю відповів, що вчився на гармаша.

— Ну, ми ще подивимось, чи зможеш ти довести свою майстерність, — прогримів він. — Тут небезпечно вихвалятись тим, чого не зможеш зробити. Зараз побачиш чому.

За цей час розбійники попритягували викрадену від татар здобич та запхали її в один з гротів. Я тільки оком встиг кинути, коли його закрили величезним каменем. Мої очі засліпило купою коштовностей; багряні мантії, розшиті золотом жіночі сукні, ряси були розвішані по всіх стінах, дароносиці, срібні чаші, срібні посохи валялися навкруги.

Якщо цій банді і доведеться коли-небудь розпастись, то поділивши всю цю здобич, кожен зможе стати заможним паном.

Це правда, що їм не було на що витрачати гроші. Підвали були набиті харчами та випивкою. Вони назносили стільки сала та хліба, що вистачало всім по зав'язку. Повні бочки медовухи. Секрет їхніх незліченних запасів знали тільки ватажок та його донька. Тим паче, вони щодня поповнювалися.

Першого вечора ми добряче відсвяткували переможну вилазку. Наївшись досхочу, гайдамаки розпалили багаття і танцювали навколо нього. Захмелівши, вони вмостились навколо ватажка та його доньки, які сиділи на постаменті, обтягнутому багряним полотном, потім вивели, краще сказати витягли, якогось хлопця з блідим обличчя. Тоді я зрозумів, що зараз буде суд.

Дивний звичай. Спершу судді напиваються, як свині, а потім починають судити. Дістають римське право з дна діжки.

— Юрку! — звернувся ватажок до блідого юнака. — Тебе звинувачують у тому, що ти втік, побачивши ворога, та не подав з варти сигналу, яким ти мав сповістити про татар.

— Та хіба ж це моя вина? — намагався виправдати себе підсудний. — Мене виставили на варті пильнувати наближення татар. А замість татар — навала вовків. (Вони дійсно супроводжують татар від країни до країни, як гончаки мисливця.) Накинулись на мене близько десяти, хоча було їх п'ятдесят. Тож якби я дозволив вовкам себе з'їсти, то як подав би вам знак? Я не втік, а просто сховався в дупло, звідки хоробро захищався від п'ятдесяти звірюк. Це була звитяга, а не боягузтво.

— Пуста балачка, — заричав ватажок. — Ти мав зробити те, що тобі наказав твій командир. Якщо стверджуєш, що ти не був боягузом, то доведи це і пройди випробування.