Розділ ХІІ КРИШТАЛЕВЕ ВІКНО

Це лякало астронавігатора тому, що страждання таких людей на життєвому шляху були сильнішим за всі інші. В очах Сю-Те Вір Норін бачив глибину душі, яка перемогла пітьму в собі й відчайдушно оборонялася від навколишнього мороку. Нелегко проростала у землянинові зворушлива ніжність і гостре співчуття, колись такі характерні для його предків і втрачені за непотрібністю у світлу епоху комуністичних ер.

На третій день під час сніданку Вір Норіс помітив, що Сю-Те чимось надзвичайно схвильована. Читаючи в її відкритій душі, він зрозумів палке бажання дівчини побачити шось, про що вона мріяла давно, але не сміє просити його про це. Вір Норін прийшов їй на допомогу і заговорив ніби між іншим про те, що в нього сьогодні вільний ранок і він залюбки прогулявся б разом з нею, куди вона схоче. І Сю-Те зізналася, що вона не проти з’їздити до Пнег-Кіру, це недалечко від міста, брат писав їй, що там — місце великої битви древності, в якій загинув один з їхніх предків (на Тормансі люди не знали свого родоводу), і обіцяв будь-що повести її туди. Їй хочеться побути там в честь пам’яті про брата, але для самотньої дівчини, яка погано знає столицю, це небезпечно.

Вір Норін і Сю-Те втиснулися у напхом набитий вагон громадського транспорту, який рухався в диму, з гуркотом, частими ривками і поштовхами через нервову, а швидше грубу вдачу водія. Крізь запилюжені вікна виднілися довжелезні одноманітні вулиці, де-не-де побіля будинків були посаджені низькі напівзасохлі деревця.

У машині стояла нестерпна задуха. Зрідка, після голосної сварки, відчиняли вікна, до вагона летіла гаряча пилюка, знову починалася сварка, і вікна знову зачинялись. Вір Норін і Сю-Те стояли, стиснуті з обох боків, чіпляючись за простягнуті вгорі держаки. Астронавігатора відтрутили від супутниці. Він помітив, як Сю-Те з усіх сил намагається відійти від молодого чоловіка з широким носом і асиметричним обличчям, який безсоромно притискався до неї. Інший пасажир, що стояв перед нею, зозсім юнак, з глибоко посадженими очима фанатика, спиною підштовхував дівчину до свого товариша. Сю-Те зустрілася поглядом з Вір Норіном, спалахнула від сорому й обурення й відвернулась, не бажаючи наражати землянина на сутичку з пасажирами. Можливо, у ній ще жив спогад про нахабного чергового з готелю, якому довелося тоді принижено цілувати її ногу. Астронавігатор за частку секунди зрозумів усе, витягнув руку і рвонув нахабного хлопця назад від Сю-Те. Той обернувся, побачив високого, дужого чоловіка, що дивився незлобливо, і, вилаявшись, спробував був звільнитись. Але його схопила не людська рука, а сталева машина — так йому здалося. Охоплений тваринним жахом тормансіанин відчув, як пальці впивались у м’язи все глибше, перетискаючи й паралізуючи судини й нерви. В голові у нього запаморочилось, підкосилися коліна, і хлопець завив від жаху: “Не буду, пробачте, більше не буду!” Вір Норін відпустив нахабу. А той заверещав на весь вагон, що його мало не вбили через дівчисько, яке копійки не варте.

На подив Вір Норіна, більшість пасажирів стало на бік брехуна. Всі заходилися кричати, погрожувати, розмахувати кулаками.

— Вийдемо швидше! — прошепотіла зблідла Сю-Те.

І вони, розштовхавши людей, зійшли на пустельній, розпеченій сонцем околиці. Сю-Те запропонувала йти далі пішки. Її маленькі ноги ступали жваво й невтомно. Вона співала землянинові старих пісень і бойові гімни минулих літ, які дуже відрізнялися від рваної мелодії поширених у столиці пісень. Іноді Сю-Те зупинялась, щоб танцем проілюструвати мелодію, і він милувався її постаттю і відточеністю рухів. Сухою передгірною рівниною вони непомітно подолали ті дванадцять кілометрів, що лишилося пройти до камінного хребта, порослого старими рідколистими деревами, які майже не давали затінку. Західний бік хребта обривався в широку впадину дна висохлого озера. Слабкий вітерець здіймав там руді стовпи куряви.

Обеліск з голубуватого каменя, розписаний чорними, глибом ко вкарбованими знаками, стояв на кордоні поля стародавньої битви, а необроблені кам’яні брили, розкидані всюди, позначав ли місця спільних поховань. Їх було багато. Розлоге поле, що тяглося майже до обрію, колись було перерите траншеями і валами. Час знищив їх, дерева Торманса неодноразово змінив лись на вдобреному трупами ґрунті, і тепер у тонкій мережі тіней, на сухій, запилюженій землі стирчало тільки каміння. Не лишилося нічого, що нагадувало б про запеклість гігантської битви, море страждань поранених, жах переможених, зіпхнутих у багнисте озеро. Безрадісна місцевість, напівмертві дерева, потріскана земля…

Спекотний вітер шелестів у гіллі, якісь зелені комахи мляво повзали серед коріння. Сю-Те обрала великий, пірамідально-загострений камінь із зламами, що відсвічували буро-червоним кольором засохлої крові, і опустилася перед ним на коліна. Приклавши пальці до скронь і схиливши голову, вона шепотіла молитву. Вір Норін чекав, поки вона виконає обряд. Коли дівчина підвелася, він запитав:

— Хто бився тут і хто кого переміг?

— Легенда говорить про битву між владиками головної і хвостової півкуль. Загинули сотні тисяч людей. Переміг володар головної, і на всій планеті запанувала єдина влада. Цю битву називають перемогою мудрості над темними хвостовими Народами.

— Ваші предки брали участь у битвах на боці переможених?

— Так.

— А якби перемогли вони, а не головні? Змінилось би життя?

— Не знаю. Навіщо йому мінятися?! Столиця була б у Кін-Нан-Те, мабуть. Будинки б зводили інакше, ніж заведено у нас, вежами. Можливо, мої предки стали б “Змієносцями”…

— І ви хотіли б належати до цієї верхівки?

— Ой, ні! Вічно боятись, оглядатися, зневажати все і щоб усі мене ненавиділи? Можливо, я просто темна й дурна, але мені не хотілося б так жити. Краще ніяк…

Оце “краще ніяк” пронизувало всю свідомість молодих тормансіан, що належали до класу “кжи”, і зумовлювало невикорінний фаталізм. “Навіщо?” — видавалось їм непереможним аргументом.

Вір Норін ще раз обвів поглядом випалене плато. Могутня уява заповнила його гуркотом бойових машин, криком і стогоном сотень тисяч людей, штабелями трупів на розритому кам’янистому ґрунті. Вічні питання: “Чому? За що”? — на цьому тлі робилися особливо нещадними. І ошукані люди, вірячи, що б’ються за майбутнє, за “свою” країну, за своїх близьких, вмирали, створюючи умови для ще більшого возвеличення олігархів, ще вищої піраміди привілеїв і безодню гноблення. Даремні муки, даремні смерті…

Зітхнувши, Вір Норін звернувся до супутниці: