Розділ VII ОЧІ ЗЕМЛІ

— I вона заборонила?

— Звичайно! “Ріфт, хіба ви зможете це зробити з людьми?” — командир намагався передати інтонацію Фай Родіс, докірливу й сумну. — “Ви не посмієте вдаватись навіть до найменшого насильства…”

— А прямий напад на “Темне Полум’я”? — запитав Соль.

— Інша річ. Третій закон Ньютона вони вже осягнули на досвіді. І шкода, що в цьому суспільстві він не здійснюється при індивідуальному насильстві. Все їхнє життя було б куди щасливішим і простішим…

— Так ось навіщо зброя!

— Атож!

— Але якщо її одержують усі?

— Дарма. Кожен буде знати, що ризикує головою, і двадцять разів подумає, перш ніж вчинити насилля. А коли подумає, то навряд чи це зробить.

Верхнє ліве вічко на мить погасло, спалахнуло і блимнуло кілька разів.

З полегкістю всміхнувшись, Ріфт метнувся до пульта, увімкнув систему крайових частот. Малий екран допоміжного ТВФ слухняно засвітився, чекаючи імпульсу. Гріф Ріфт перекрив зворотний зв’язок і звернувся до Соль Саїна:

— Мене стривожило, мені здалося… Але я згадав про умову з Фай Родіс. Якщо вона захоче порадитись, то подасть сигнал, коли я буду чергувати.

Соль Саїн рушив до виходу.

— Залиштесь! Я не жду секретів, тих вічних і милих секретів, єдиних, що вціліли ще на нашій Землі, — зажурено сказав Ріфт.

Соль Саїн стояв у нерішучості.

— Можливо, з нею буде Чеді, — кинув Ріфт. Інженер-обчислювач повернувся й сів у крісло.

Чекати довелось недовго. Екран спалахнув фіолетовим відтінком газосвітлових ламп планети Ян-Ях. У фокусі виник невеликий квадратний сад на заломі зверненої до гір частини палацу. Гріф Ріфт знав, що цей сад відведено для земних гостей, і не здивувався, побачивши Фай Родіс в одному скафандрі. Поруч з нею ішов тормансіанин з густою чорною бородою — у ньому Ріфт упізнав інженера Таеля. Соль Саїн злегка підштовхнув командира, показуючи на СДФ, які стояли в двох протилежних кутках саду. “Екрановано для розмови віч-на-віч, — здогадався Ріфт, — але тоді навіщо я?” Відповідь на це запитання прийшла не відразу. Фай Родіс не дивилась у бік зорельота і поводилася так, ніби не здогадувалася, що передавач СДФ працює, хоча насправді сама його ввімкнула.

Вона йшла з похиленою головою, задумливо слухаючи інженера. Зорелітники, які мало говорили мовою Ян-Ях, розуміли її лише почасти. Шелестіла на вітрі висока трава, похитувались дикорослі, розгорнуті віялом кущі, і важкі диски темно-пурпурових квітів хилилися на пружних стеблах. Невеличкий сад був сповнений неспокою мінливого життя, яке особливо відчувалося з недоступної навіть космічним силам пілотської кабіни корабля.

Сад огортало кільце пітьми. На Тормансі нічне освітлення зосереджувалось у великих містах, важливих транспортних вузлах і на заводах. На всій іншій території планети темрява, панувала півдоби. Невеликий і віддалений супутник Торманса ледве розсіював морок. Поодинокі зорі збоку галактичного полюса підкреслювали чорноту неба. В напрямку центру Галактики тьмяно світилася суцільна пляма зоряного пилу, яка сумно згасала в космічній безодні.

Фай Родіс розповідала тормансіанові про Велике Кільце, яке допомагає земному людству ось уже близько півтори тисячі років, підтримує віру в могутність розуму і радість життя, розкриває неосяжність космосу, застерігає від сліпих пошуків і тупиків на шляху. А тепер те, що раніше проходило зримо, але не втілювалось на екранах зовнішніх станцій Землі, з розкриттям таємниці спірального простору і появою зорельотів Прямого Променя стало близьким.

— Настала Ера Рук, які Зустрілись, і ось ми тут, — закінчила Родіс. — Якби не Велике Кільце, довелося б чекати мільйони літ, перш ніж ми, дві планети, населені людьми Землі, знайшли б одна одну.