Розділ 3

Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.

— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.

— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?

— Ясніше, прошу.

— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?

— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.

Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.

— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.

Дійкстра трохи обурився.

— Аж так…

— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.

Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.

Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.

Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.

— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?

— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.

— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?

— Це ж відьмак. Їх зурочити неможливо. Не на такий довгий строк.

— Виходить, це кохання, — зітхнула рудоволоса. — А кохання — сліпе.