Розділ 3

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Йен…

— Не говори із повним ротом. Я також тебе кохаю. А я не говорила? Боги, не подавися! Підніми руки, я вдарю тебе по спині. Дихай глибше.

— Йен…

— Дихай, дихай, зараз мине.

— Йен!

— Так. Щирість за щирість.

— Ти себе добре почуваєш?

— Я чекала, — вона видавила лимон на лосося. — Адже не станеш реагувати на признання, зроблене подумки. Я дочекалася слів, могла відповісти — й відповіла. Я почуваюся чудово.

— Що сталося?

— Я розповім тобі пізніше. Їж. Цей лосось — відбірний. Силою клянуся, по-справжньому відбірний.

— Я можу тебе поцілувати? Тут, зараз, при всіх?

— Ні.

— Йеннефер! — темноволоса чародійка, яка проходила повз, визволила руку з-під ліктя чоловіка, що її супроводжував, і наблизилася. — Ти все ж приїхала? Ох, це чудово! Я тебе сто років не бачила!

— Сабріно! — Йеннефер зраділа настільки щиро, що будь-хто за винятком Ґеральта міг би й повірити. — Кохана! Я така рада!

Чародійки обійнялися обережно й поцілували навзаєм повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, що нагадували мініатюрні виноградні грона, були ідентичними — й у повітрі відразу запахло лютою ворожнечею.

— Ґеральте, дозволь, це моя шкільна подруга, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Карайгу.

Відьмак схилився, поцілував високо подану долоню. Уже зумів зорієнтуватися, що всі чародійки очікували при привітаннях на поцілунок руки: жесту, який прирівнював їх щонайменше до князівен. Сабріна Ґлевіссіг підвела голову, сережки її затремтіли й задзвонили. Тихенько, але демонстративно й нахабно.

— Я дуже хотіла познайомитися із тобою, Ґеральте, — сказала вона з посмішкою. Як і всі чародійки, вона не визнавала «панів», «мосьпанів» та інших форм, що були звичними для шляхти. — Я рада, дуже рада. Нарешті ти перестала ховати його від нас, Йенно. Щиро кажучи, дивуюся, що так довго зволікала. Тут абсолютно нічого соромитися.