Розділ 5

— То нічого. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятками й рушив униз яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлині», славетної і винятково непристойної кавалерійської пісеньки.

— А корнет у форті казав, — почув він ще слова того похмурого, — що це дармоїд, боягуз і засранець. А це войний і добрий пан, хоча й віршомаз.

— То правда, — відповів командир. — Не з боязких він, цього не можна сказати. Навіть повікою не змигнув, еге ж? Ще й свистить, чуєте? Хо-хо… Чули, що казав? Що він басандор. Не бійся, аби кого басандором не назвуть. Голову на карку треба мати, аби басандором стати…

Любисток поїхав хутчіше, бажаючи віддалитися якомога швидше. Не хотів псувати про себе думку, яку так непросто оце заробив. А знав, що занадто довго свистіти не зможе, бо вже й губи йому пошерхли.

Яр був похмурим і вогким, мокра глина й килим гнилого листя стлумлювали стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас ступав поволі, звісивши голову. Був то один з небагатьох коней, яким завжди — все одно.

Ліс скінчився, але від річища, обсадженого пасом вільх, Любистка відділяла ще й широка очеретяна лука. Поет стримав коня. Озирнувся уважно, але нічого не помітив. Напружив слух, але чув лише кумкання жаб.

— Ну, конику, — він відкашлявся. — Раз козі смерть. Уперед.

Пегас трохи підвів голову й запитально наставив зазвичай обвислі вуха.

— Ти все добре чув. Уперед.

Мерин неспішно рушив, під копитами замляскало багно. Жаби довгими стрибками тікали з-під ніг коня. За кілька кроків попереду із фуркотінням і кряканням злетіла качка, від чого серце трубадура на мить зупинилося, а після того понеслося аж занадто інтенсивно. Пегас не перейнявся качкою аж ніскільки.

— Їхав герой… — пробурмотів Любисток, витираючи холодний піт з шиї хусткою, що витягнув з-за пазухи. — Безстрашно їхав через яр, не зважаючи на гадів, що стрибають, та драконів, що літають… Їхав і їхав… Аж дістався до безмежних водних просторів…

Пегас форкнув і зупинився. Були вони над рікою, серед очерету та бадилля, що сягало вище стремен. Любисток обтер піт із повік, пов’язав хустку на шию. Довго, аж поки почали сльозитися очі, вдивлявся у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого й нікого не помітив. Поверхню вод морщили водорості, що їх коливала течія, над ними порхали бірюзово-помаранчеві зимородки. Повітря мигтіло від комашні. Риби ковтали поденок, залишаючи на воді великі кола.

Усюди, хоч куди кинь оком, видно було боброві гатки, купи хмизу, звалені та обгризені стовбури, що омивалися лінивою течію. Ото тут бобрів, — подумалося поету, — неймовірне багатство. Й не дивно. Ніхто тих холерних деревогризів не непокоїть. Не ходять сюди мисливці, ловці чи бортники, навіть усюдисущі трапери не ставлять тут пасток. Ті, які намагалися, отримували стрілу в глотку, а раки об’їдали їх у прибережному намулі. А я, ідіот, пхаюся сюди з власної волі, сюди, над Стрічку, над якою устає сморід трупів, що його не переб’ють навіть запах лепехи й м’яти.

Він важко зітхнув.

Пегас поволі зайшов у воду передніми ногами, опустив морду до поверхні, пив довго, потім повернув голову й подивився на Любистка. Вода стікала в нього з писка й ніздрів. Поет кивнув, зітхнув знову, голосно потяг носом.

— Глянув герой на збурений потік, — продекламував вірша, намагаючись не стукати зубами. — Глянув та й рушив уперед, бо серце його не знало страху.

Пегас опустив хвіст і вуха.

— Не знало, кажу, страху.

Пегас смикнув головою, подзвонюючи металом вуздечки й мундштука. Любисток штурхнув його п’ятками. Мерин увійшов у воду з патетичною байдужістю.