Розділ «Щось більше»

— Чому ти питаєш?

— Відповідай.

— Ну... вірю.

— А чи ти знаєш, що самого призначення — замало? Що треба чогось більшого?

— Не розумію, Ґеральте.

— Не ти один. Але саме так воно і є. Треба чогось більшого. Проблема полягає у тому, що я... Я вже ніколи не довідаюся, чого саме.

— Що з тобою, Ґеральте?

— Нічого, Любистку. Давай, залазь. Їдьмо, шкода дня. Хтозна, скільки часу займуть у нас пошуки човна, а ми потребуємо великого. Адже Плітку я не кину.

— Переправимося разом? — утішився поет.

— Так. З цього боку річки мені вже нічого шукати.

IX

— Йурґо!

— Злотолітко!

Вона бігла від воріт, волосся, що вибилося з-під хустки, віялося за нею, вона ж перечіплювалася, кричала. Йурґа кинув віжки пахолкові, скочив з воза на землю, побіг назустріч, схопив її за талію, міцно, підняв з землі, закружляв, закрутив.

— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!

— Йурґо!

— Я повернувся! Гей же, розчиніть ворота! Господар повернувся. Ех, Злотолітко!

Вона була мокрою, пахла мильною водою. Мабуть, прала. Він поставив її на землю, але й тоді вона його не відпустила, схвильована, тепла.

— Веди мене в дім, Злотолітко.

— Боги, ти повернувся... Я ночами не спала... Йурґо... Ночами не спала...