Розділ «Щось більше»

— А тоді що воно таке? Просвіти мене, бо я і насправді не розумію, про що йдеться. Так, між нами, це не дуже мене цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібних воєн, — серйозно сказав бард. — Армії Нільфгарду залишають за собою випалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгард проти всіх. Жорстокості...

— Немає і не бувало війни без жорстокостей, — урвав його відьмак. — Ти перебільшуєш, Любистку. Це так, як із поромом: так воно звичайно й робиться. Така, сказав би я, військова традиція. Споконвічно армії, що йдуть країнами, убивають, грабують, палять і ґвалтують, не обов’язково в цій послідовності. Споконвічно хлопи під час війни ховаються у лісах з бабами та підручним майном, а як усе закінчується, то повертаються...

— Не в цій війні, Ґеральте. Після цієї війні не буде кому повертатися і до чого повертатися. Нільфгард лишає після себе попелище, армії йдуть лавою і виганяють усіх. Шибениці й палі тягнуться уздовж гостинців милями, дими здіймаються у небо, наче другий горизонт. Кажеш, споконвічно не було чогось такого? Ага, це точно. Так, споконвічно. У нашому світі. Бо виглядає на те, що нільфгардці прибули з-за гір, аби наш світ знищити.

— Це безглуздо. Кому треба знищувати світ? Війни не ведуть, аби нищити. Війни ведуть з двох причин. Одна — це влада, а друга — гроші.

— Не філософствуй, Ґеральте! Того, що діється, філософією не зміниш! Чому ти не слухаєш? Чому не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга не затримає нільфгардців. Зимою, як річка замерзне, вони підуть далі. Кажу тобі, треба валити, валити аж на Північ, може, туди вони не дійдуть. Але навіть якщо вони туди не дійдуть, світ наш ніколи не стане вже таким, яким він був. Ґеральте, не кидай мене тут! Я собі ради сам не дам! Не кидай мене!

— Ти хіба здурів, Любистку. — Відьмак перехилився у сідлі. — Хіба здурів ти зі страху, якщо міг подумати, що я тебе кину. Дай руку, застрибуй на коня. Тут тобі шукати нічого, на паром ти все одно не пропхнешся. Відвезу тебе вгору річкою, пошукаємо човна чи пліт.

— Нільфгардці нас схоплять. Вони вже близько. Бачиш тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. їдьмо вниз річки, у бік гирла Іни.

— Досить каркати. Проберемося, от побачиш. Вниз річкою також тягнуться натовпи люду, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни вони, напевне, також позахоплювали.

їдьмо вгору, проти течії, не бійся, я тебе хоча б і на колоді переправлю.

— Той берег ледь видно!

— Не ний. Сказав, що тебе переправлю.

— А ти?

— Застрибуй на коня. Поговоримо дорогою. Гей, диявол тебе, тільки не з цим мішком! Хочеш, аби у Плітки хребет зламався?

— Це Плітка? Плітка була гнідою, а ця — руда.

— Усі мої кобили звуться Плітками. Ти про це добре знаєш, тож зуби мені не заговорюй. Сказав же — мішок геть. Що там у тебе, до холери? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи їдла...

— Кидай у річку. Напишеш нові вірші. А їдлом я із тобою поділюся.

Любисток скорчив жалібну фізіономію, але довго не роздумував, з розмаху кинув сакви у воду. Застрибнув на коня, повертівся, пристроюючись на в’юках, ухопив відьмака за пояс.

— У дорогу, у дорогу, — підганяв неспокійно. — Не гаймо часу, Ґеральте, скочимо у ліси, поки...