Розділ «Вічний вогонь»

— Вапно! — завив майстер, підіймаючи голову зі столу й поводячи навколо порожніми очима.

— Стра-а-ажа! — гарчав пурпуровий, вилазячи навкарачки з алькову. — Напад на урядника! Стража! Підеш за те на шибеницю, злодію!

— Ми впіймали! — крикнули мулярі. — Впіймали його, пане!

— Це не той! — завила особа у тозі. — Хапати лиходія! Наздогнати його!

— Кого?

— Бібервельдта, половинчика! Наздогнати його! До ями!

— Чекай, чекай, — сказав Дейнті, вивалюючись із алькову. — Що це ви, пане Шванн? Не бруднили б ви моє прізвище. І не вчиняли б тривоги без потреби!

Шванн замовк, із подивом дивлячись на половинчика. З алькова з'явився Любисток, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Мулярі, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Ґеральта. Відьмак, хоча й дуже злий, обмежився соковитим плювком на підлогу.

— Купцю Бібервельдте! — просолів Шванн, мружачи короткозорі очі. — Що це значить? Напасти на міського урядника — це може вам дорого... Хто то був? Той половинчик, що втік?

— Кузен, — швидко сказав Дейнті. — Мій далекий кузен.

— Так-так, — швидко підтримав його Любисток, почуваючись у своїй стихії. — Далекий кузен Бібервельдта. Відомий як Дурко-Бібервельдт. Біла ворона в родині. Ще дитиною він упав у криницю. Суху. І, от нещастя, цеберко гепнулося йому просто на голову. Зазвичай він спокійний, от тільки вигляд пурпуру його розлючує. Але немає чого переживати, бо заспокоїться, побачивши руді волосинки на дамському лоні. Тому він і побіг у «Пассіфлору». Кажу вам, пане Шванне...

— Досить, Любистку, — сказав відьмак. — Заткнися, до лиха.

Шванн поправив на собі тогу, обтрусив її від соломи й випростався, надаючи обличчю гордовитого виразу.

— Та-ак, — сказав. — Дивіться уважніше за родичами, купцю Бібервельдте, бо ж ви самі знаєте, відповідальність — на вас. Якби я подав скаргу... Але часу немає. Я тут, Бібервельдте, у справах служби. Ім’ям міської влади прошу вас сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і закопилив губи в гримасі, яку, напевне, він підгледів у когось куди більш значущого. — Що ж то ви? Від кузена підхопили? Якщо залогоджуєте свої справи, то треба платити податки. Або ж — іти до темниці.

— Мені?! — гарикнув Дейнті. — Які справи? Та я самі втрати маю, курва мать! Я...

— Бережися, Бібервельдте, — шикнув відьмак, а Любисток крадькома копнув половинника у волохату литку. Половинник кахикнув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям викликаючи посмішку на пухкеньке личко. — Ясна річ, пане Шванне. Як залогоджують справи, то треба платити податки. Добрі діла — добрі податки. І навпаки, я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші справи, пане купцю. — Урядник зробив кислу міну, усівся за стіл, із глибоких закамарків тоги видобув рахівницю і сувій пергаментів, які розклав на столі, протерши його спочатку рукавом. — Мені — аби рахувати та гроші приймати. Та-ак... Тож підрахуємо... Це буде... хм-м-м... маємо два, один в умі... Та-ак... Тисяча п’ятсот п’ятдесят три крони й двадцять копперів.