Розділ «Вічний вогонь»

— Та дідько там, — скривився Любисток. — Я не повернуся у дім, звідки в мене кидають наклепи й мідні казани. Вважаю той нетривалий зв’язок розірваним. Почекаємо тільки, нехай викине мою... О, матінко, ні! Веспулю! Моя лютня!

Кинувся, простягаючи руки, спіткнувся, упав, підхопивши інструмент в останню мить, над самою бруківкою. Лютня озвалася до нього співучим стогоном.

— Уф-ф, — зітхнув бард, піднімаючись із бруківки. — Упіймав. Добре, Ґеральте, тепер уже ми можемо йти. Щоправда, там у неї ще мій плащ з коміром із куниці, але хай уже буде моя втрата. Плащем, наскільки я її знаю, кидатися не стане.

— Ти брехливе стерво! — зарепетувала блондинка й плюнула з балкона. — Волоцюга! Фазан надутий!

— За що вона тебе так? Чимось ти провинився, Любистку?

— Та таке, — здвигнув плечима трубадур. — Вимагає моногамії, щоб як дві половинки, а сама кидає у людину чужими штанами. Чув, що про мене кричала? Боги, я також знаю таких, хто краще відмовляє, ніж вона дає, але ж не кричу про це на вулицях. Ідемо звідси.

— Куди ти пропонуєш?

— А як вважаєш? До храму Вічного Вогню? Ідемо, заскочимо у «Вістря Списа». Мушу заспокоїти нерви.

Відьмак, не протестуючи, потягнув кобилу за Любистком, який рішуче крокував до тісного провулку. Трубадур підкрутив, ідучи, кілочки лютні, для проби бринькнув на струнах, узяв глибокий, вібруючий акорд.

— Дихнуло осінньо вітрами, і віти

Чорніють і мокнуть, нема почуттів.

Так буде, так є, і нам ніц не змінити

Тобі — й діамантам на кінчиках вій...

Він урвався, весело помахав рукою двом молодицям, які проходили повз нього із кошиками, повними овочів. Молодиці захихотіли.

— Що тебе привело у Новіград, Ґеральте?

— Закупи. Упряж, трохи екіпіровки. І нова куртка. — Відьмак погладив на собі шелестку шкіру із запахом обнови. — Як тобі моя нова куртка, Любистку?

— Не стежиш за модою, — скривився бард, стріпуючи куряче пір’ячко з рукава свого лискучого волошкового каптана із пишними рукавами й коміром-жабо. — Ах, тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі й колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!

— Може, перейдемо дихати на сусідню вулицю? — запропонував Ґеральт, дивлячись на голодранця, який, присівши навпочіпки й вибалушивши очі, випорожнявся у бічному провулку.

— Твій одвічний сарказм трохи дратує. — Любисток знову скривився. — Новіград, скажу тобі, це столиця світу. Майже тридцять тисяч жителів, Ґеральте, не беручи до уваги приїжджих, ти собі таке уявляєш? Муровані будинки, бруківка на головних вулицях, морський порт, склади, чотири водні млини, бійні, тартаки, велика мануфактура, що виробляє чижми, а також які тільки можна цехи й ремесла. Монетний двір, вісім банків і дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж дихання спирає. І розваги — ешафот, шибениця із люком[27], тридцять п’ять корчівен, театр, звіринець, базар і дванадцять будинків розпусти. І храми, не пам’ятаю скільки. Багато. Ну, і ці жінки, Ґеральте, умиті, вдягнені й пахучі, ці атласи, оксамити й шовки, цей китовий вус і стрічечки... Ох, Ґеральте, вірші самі на вуста просяться!

— Там, де живеш ти, аж біло від снігу,