Розділ «Вічний вогонь»

— Я б також напився, — булькітливо заявив Теллічо Люннґревінк Леторт. Але на нього уваги не звернули.

— Що воно таке? — запитав корчмар, роздивляючись створіння, яке, побачивши пиво, висунуло довгого язицюру з-за обвислих тістоподібних губ. — Що воно таке, панове?

— Мімік, — повторив відьмак, не звертаючи уваги на гримасу потвори. — Зрештою, він має більше назв. Змінник, подвійняк, векслінг, бідак. Або допплер, як він назвав себе сам.

— Векслінг! — вигукнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй корчмі? Треба швиденько стражу викликати! І жерців! Головою клянуся...

— Тихо, тихо, — хекнув Дейнті Бібервельдт, поспішно виїдаючи супчик Любистка із чудом уцілілої миски. — Встигнемо ще викликати, кого треба. Але згодом. Цей от лайдак мене обікрав, я не маю наміру віддавати його тутешньому закону до того, як отримаю свою власність. Знаю я вас, новіградців, і ваших суддів. Отримав би я, може, одну десяту, не більше.

— Милосердя, — несамовито застогнав допплер. — Не віддавайте мене людям! Чи ви знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— Ясно, що знаємо, — кивнув корчмар. — Над спійманим допплером жерці проведуть екзорцизми. А потім прив’яжуть його до стовпа й обкладуть товстим шаром глини, змішаної з тирсою, і запечуть на вогні, доки глина не затвердіє на цеглу. Принаймні так робили раніше, коли ці потвори траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Дейнті, відсовуючи порожню миску. — Але, може, це й справедлива кара за бандитизм і злодійство. Ну, кажи, лайдаку, де мої коні? Швидко, бо протягну тобі отой твій ніс межи ноги й застромлю в сраку. Де коні мої, питаю?

— Про... продав,— затинаючись сказав Теллічо Люннґревінк Леторт, і обвислі вуха його раптом скрутилися у кульки, що нагадували мініатюрні качанчики цвітної капусти.

— Продав! Ви чули? — аж спінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Зрозуміло, — сказав Любисток. — У нього ж був час. Він тут уже три дні. Три дні тебе... чито пак його... бачать тут. Холера, Дейнті, чи це значить...

— Напевно, що значить! — заревів купець, тупочучи волохатими ногами. — Він пограбував мене в дорозі, за день їзди до міста! Приїхав сюди як я, розумієте? І продав моїх коней! Я його вб’ю! Задушу цими ось руками!

— Розкажіть нам, як так трапилося, пане Бібервельдте.

— Ґеральт із Рівії, якщо я не помиляюся? Відьмак?

Ґеральт підтвердив кивком.

— Чудово складається, — сказав половинчик. — Я — Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, фермер, коняр, купець. Називай мене Дейнті, Ґеральте.

— Розповідай, Дейнті.

— Ага... тож було так. Я і мої конюхи вели коней на продаж, на ярмарок до Диявольського броду. За день дороги до міста встали ми на останній постій. Заночували, перед тим приговоривши барильце паленки. Серед ночі я прокидаюся, чую — мало пухир у мене не розірветься, тож я зійшов з воза, і — дай, думаю, гляну за нагоди, що там поробляють коники на луці. Виходжу, туман, як зараза, раптом дивлюся — іде хтось. Хто тут? — питаю.

Він — нічого. Підхожу ближче й бачу... себе самого. Як у дзеркалі. Думаю: а от не треба було пити паленки, отрути проклятої. А той тут... бо це він був — як гепне мене по лобі! Я аж зірки побачив і п’ятами накрився. Ранком очунявся у якомусь холерному чагарнику, ґуля на лобі з огірок, довкола — ані живої душі, і від нашого обозу — ані сліду. Блукав я там цілий день, тоді, нарешті, шлях знайшов, два дні йшов, корінці жер та гриби сирі. А він... отой засратий Дудулічо, чи як там його, тимчасом поїхав у Новіград як я та продав моїх коней! Я його зараз... А тих моїх конюхів випорю, по сто різок їм пропишу по голій жопі, сліпакам клятим! Щоби власного принципала не розпізнати, щоби так з мене посміятися! Дурні, голови капустяні, пиворізи...

— Не злися на них, Дейнті, — сказав Ґеральт. — Вони й шансу не мали. Мімік копіює так докладно, що його неможливо від оригіналу відрізнити, чи то від жертви, яку він обере. Ти що, ніколи про міміків не чув?