Розділ «Межа можливого»

На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка, посаджена на дерев’яні козла. Перед нею і за нею стояли алебардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі знаком срібного грифа.

— Що за дурня? — здивувався Три Галки, під’їжджаючи ступою поближче. — Немає проїзду?

— Ґлейтє? — запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував — невідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.

— Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?

— Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. — Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. — Без ґлейту в гори не можна.

— Ідіотизм якийсь, — сказав Ґеральт змученим голосом. — Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?

— Не мене питайте. — Стражник виплюнув прутик. — Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте — балакайте із нашим десятником.

— А де він?

— Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, — сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.

За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник, руків’ям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент, побачений з оригінального ракурсу. Поряд із ним, делікатно пощипуючи струни лютні, напівлежав худий чоловік у насунутому на очі химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срібною пряжкою і довгим, нервовим пером чаплі.

Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.

— Любистку!

— Відьмак Ґеральт! — З-під капелюшка глянули веселі сині очі. — Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?

— Що ви всі з тим ґлейтом? — Відьмак зіскочив із сідла. — Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.

— Я також не можу. — Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. — Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.

— Нікого без ґлейта не пропущу, — сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.

— Ну й обійдемося, — сказав відьмак. — Поїдемо лівим берегом. До Генґфорсу дорога довшою буде, але як треба — то треба.

— До Генґфорсу? — здивувався бард. — Так ти, Ґеральте, не за Нєдаміром їдеш? Не за драконом?

— За яким драконом? — зацікавився Три Галки.

— Не знаєте? Правда не знаєте? Ну, то мушу вам про все розповісти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде їхати хтось із ґлейтом, хто мене знає і дозволить приєднатися. Сідайте.