Розділ «Межа можливого»

— Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, такий собі Козоїд, вигадав спосіб проти гадини. Забили вівцю, напхали її щільно чемерником, беладоною, блекотою, сіркою та шевською смолою[4]. Для певності місцевий аптекар улив усередину дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець із храму Креви помолився над стервом. Потім поставили препаровану вівцю посередині стада, підперши кілком. Насправді ніхто не вірив, що дракон спокуситься на те смердюче на милю гівно, але реальність перевищила наші очікування. Не звертаючи уваги на живих та бекаючих овечок, гад проковтнув наживку разом із кілком.

— І що? Кажи ж, Любистку.

— А я що роблю? Кажу ж. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки треба вправному чоловікові, щоб розшнурувати дамський корсет, як дракон почав раптом ричати й пускати дим, передом і задом. Крутився, намагався злетіти, тоді осовів і знерухомів. Двійко добровольців рушили, аби перевірити, чи отруєний гад ще дихає. Були то місцевий грабар і місцевий дурень, народжений недоумкуватою дочкою лісоруба й підрозділом найманих пікінерів, які пройшли Холопіллям іще за часів рокошу[5] воєводи Нужибоба.

— Ото ти брешеш, Любистку.

— Не брешу, тільки прикрашаю, а в тому є різниця.

— Невелика. Розповідай, шкода часу.

— Тож, як я казав, грабар і мужній ідіот вирушили як розвідники. Потім ми насипали їм малий, але милий для ока курганчик.

— Ага, — сказав Борх. — Значить, дракон був іще живим.

— Ще й яким, — весело сказав Любисток. — Живим. Але був таким слабким, що не зжер ані грабаря, ані дурбецела, тільки що кров полизав. А потім, на загальне розчарування, відлетів, здійнявшись у повітря із чималим зусиллям. Щопівтораста ліктів із гуркотом падав і злітав знову. Інколи йшов, тягнучи задні лапи. Ті, що посміливіші, пішли за ним, на відстані погляду. І знаєте що?

— Кажи, Любистку.

— Дракон заліз в ущелини у Пустульських горах, поблизу від витоків Браа, й сховався у тих печерах.

— Тепер усе ясно, — сказав Ґеральт. — Дракон, скоріше за все, у тих печерах століття перебував у летаргії. Я чув про такі випадки. І там також має бути його скарбниця. Тепер я знаю, чому блокують міст. Хтось хоче накласти на ту скарбницю лапу. І той хтось — Нєдамір із Кайнгорна.

— Саме так, — сказав трубадур. — Усе Холопілля аж кипить з цього приводу, бо вважають там, що дракон і скарбниця належать їм. Але вагаються повстати проти Нєдаміра. Нєдамір — щеня, він ще й голитися не почав, але вже встиг довести, що проти нього повставати небезпечно. А той дракон йому потрібен диявольськи, тому він так швидко відреагував.

— Потрібна йому та скарбниця, хотів ти сказати.

— У тому й річ, що дракон — навіть більше, ніж скарбниця. Бо, бачте, Нєдамір гострить зуби на сусіднє королівство, Маллеору. Там після раптової і дивної смерті князя залишилася княжна у віці, так би мовити, покладин[6]. Вельможі з Маллеори від Нєдаміра й інших конкурентів не в захваті, бо знають, що новий володар натягне їм вузду, не те що княжна-шмаркачка. Тож вони вигребли десь старе й запилене пророцтво, що твердить: митра й рука дівчини належать тому, хто переможе дракона. Оскільки ж драконів тут не бачили століттями, то думали, що тепер настав для них спокій. Нєдамір, звісно, з легенди насмівся, узяв би Маллеору збройною рукою та й по всьому, але коли розійшлася звістка про холопільського дракона, зорієнтувався, що може побити маллеорську шляхту її ж власною зброєю. Якби він з’явився там, несучи драконову голову, народ привітав би його як монарха, посланого богами, а вельможі не посміли б навіть писнути. То ви дивуєтеся, що він погнав за драконом, наче кіт за риб’ячим міхурем? Особливо за таким драконом, який ледь ноги волочить? Це ж для нього щасливий випадок, посмішка долі, най його холера.

— А дороги загородив від конкурентів.

— Певно. І від холопілянців. До того ж по всіх околицях він розіслав кінних із ґлейтами. Для тих, які мають того дракона вбити, бо Нєдамір не дуже прагне особисто входити до печери з мечем. Миттю залучили найславетніших драконоборців. Більшість із них ти, Ґеральте, певно, знаєш.

— Можливо. Хто приїхав?

— Ейк з Денесле, це по-перше.

— Хай йому... — Відьмак тихенько присвиснув. — Богобоязний та цнотливий Ейк, лицар без страху й докору, власною особою.