Розділ «АМЕРИКАНСЬКА НАУКОВА ФАНТАСТИКА І “МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА” РЕЯ БРЕДБЕРІ»

Чи ж такими, чи ж хоч подібними до таких людей бачимо ми персонажів американських науково-фантастичних романів? Чи ж схочуть читачі наслідувати їх приклад? Та аж ніяк!

Звичайно, як уже говорилося раніше, деяким американським письменникам-фантастам властиві пошуки нових шляхів розвитку цього своєрідного і перспективного жанру. Таких авторів мало, але саме їм, можливо, належить майбутнє, бо вони, хоч ї навпомацки, шукають нестандартні, нетрафаретні шляхи розв’язання науково-фантастичних тем, і останні внаслідок цього набувають у них іншого звучання, певного прогресивного характеру.

Таким є роман “Вітри часу” Чада Олівера, де автор дотепно й цікаво проводить думку про те, що культура на Землі створена для подальшого розвитку людства, а не для того, щоб зрештою перетворити його на радіоактивний порох. Таким є письменник Алан Іннес, для якого властиві тенденції показу відважних, сміливих людей, готових на самопожертву в космосі, щоб врятувати Землю від небезпеки. Таким здається нам і Бім Пайпер. Виразно помітне розуміння ним загальнолюдських цінностей, неминущої для всіх часів і всіх народів їх вартості.

Прогресивним спрямуванням відзначаються також і ті кращі твори американської наукової фантастики, в яких наявний більш чи менш виразний сатиричний струмінь. Такі автори висміюють негативні сторони американської дійсності, горезвісний американський “спосіб життя”. Тут ми можемо назвати імена Пола Андерсона, Фредеріка Поля, Джока Макгіра, К. М. Корнблата, Джозефа Шелліта, Роберта Хайнлайна, Т. Л. Томеса.

Не слід, правда, думати, що в цих кращих, прогресивних творах американської наукової фантастики ми могли б знайти справді повнокровних героїв, тих першопрохідників науки й техніки, за прикладом яких бажали б піти читачі. Навіть і тут у персонажів творів (за дуже рідкими винятками) помітні риси ущербності, неповноцінності фрейдистського типу; ці герої плутаються у протиріччях, вони сумбурні, їх вчинки час від часу просто вражають своєю непослідовністю, — принаймні з нашої точки зору. Але загальний рівень їх все ж таки незрівнянно вищий, ніж у “суперменів”, героїв явно буржуазного науково-фантастичного чтива. Вони значною мірою відображають дійсність, горезвісну дійсність капіталістичного світу і її похмурі сторони; отож, ці герої самим своїм існуванням протестують проти сучасного капіталістичного ладу.

Такий напрям фантастики зовсім не випадковий. Ще Герберт Уеллс у своїх соціально-критичних ‘романах вживав ці прийоми. Він відображав у своїй творчій фантазії розподіл сучасного для нього капіталістичного суспільства на хижаків-експуататорів і пригноблених. У його талановитих романах цей розподіл звучав як Бирок капіталізму. Що далі ми живемо, то більше помічаємо саме соціальний зміст його фантастичних романів, зміст заперечення капіталізму. У “Машині часу” Герберт Уеллс обвинувачував сучасний йому лад у тому, що він обов’язково приведе до біологічного розмежування людей на безпорадних, розпещених елоїв та на здатних створювати матеріальні цінності морлоків. Такі ж соціальні мотиви бачимо ми в його широко відомих “Війні світів”, “Людині-невидимці” та інших творах. Герберт Уеллс за своєю власною психологією не міг поставити потрібний вододіл між сучасністю і світлим майбутнім людства, бо багатьма коренями був зв’язаний з тим самим суспільством, яке викривав у своїй творчості. Це — доля багатьох буржуазних письменників-фантастів, що намагаються продовжувати творчий досвід свого духовного батька і вчителя. Як і Герберт Уеллс, вони за своїм світоглядом, за своєю психологією не можуть зробити більшого, ніж протестувати проти існуючого ладу. Але це також є прогресивною тенденцією в їх творчості, і її ми вітаємо.

Саме таким прогресивним за своєю творчістю письменником, автором численних науково-фантастичних романїв ї оповідань ми вважаємо Рея Бредбері, досить уже відомого і радянським читачам. Вже перший переклад роману Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом” показав нам, що в сучасній американській науково-фантастичній літературі наявні міцні викривальні тенденції саме уеллсівського типу. Знову-таки, вони обмежуються тільки протестом проти капіталістичної дійсності, іноді забарвленим сатирично. Навіть такий талановитий письменник, як Рей Бредбері, неспроможний сягнути далі, вказати якийсь шлях боротьби проти існуючого ладу. Втім, у своєму критичному ставленні до нього він категорично заперечує жахливе реакційне мракобісся маккартизму і в плані фантастики виразно показує, до чого воно може призвести.

Рей Бредбері зовсім не проти переможного розвитку техніки, але він бачить, до чого призводить, спотворюючи людські почуття й душу, однобічний її прогрес. В романі “451° за Фаренгейтом” він розповідає про той час, коли рядовий американець буде цілком відгороджений від реального світу рухливими примарними зображеннями телевізійних екранів, коли техніка досягне надзвичайного рівня швидкостей і висот, коли буде зроблено майже все для того, щоб людина відчувала себе в цілковитій матеріальній безпеці, і коли навіть будівлі будуть вкриті особливим вогнетривким шаром, котрий запобігає можливості пожежі. Але, як це не дивно, пожежні команди існують навіть і за таких умов, існують не для того, щоб гасити пожежі, а щоб роздмухувати їх, поливаючи газоліном… книжки! Досить комусь бути запідозреним у тому, що він є власником книжок, як негайно на ці книжки кидаються вимуштровані пожежники й спалюють їх. Бо книжка — це небезпечний зародок мисленя, категорично заборонений рядовим американцям! Чи ж можна більше й яскравіше затаврувати маккартівську реакцію, яка вже тепер буйним цвітом гуляє по сучасній Америці і палахкотить полум’ям терористичних процесів проти найменших проявів прогресивної думки?

І в інших творах Рея Бредбері ми помічаємо саме таке заперечення існуючого капіталістичного ладу, його психології, його диких, варварських проявів.

Ось оповідання Рея Бредбері “Звуки грому”. В ньому акціонерна компанія “Полювання в часі” рекламує, що вона за допомогою “машини часу” може перенести кожного клієнта в бажаний пункт минулого, де той клієнт може полювати на будь-яку тварину, В оповіданні й відбувається таке полювання на юрських динозаврів. Мисливцям, що перевезені в минуле, не дозволяється сходити з спеціального “антигравітаційного” помосту, бо найменше збочення з нього може викликати невідомі за своїми неслідками ускладнення у розвитку, людства. Один з мисливців ненароком сходить з цього помосту, злякавшись страшного тиранозавра. Це призводить до того, що, коли мисливці повертаються назад до Нью-Йорка, вони застають там змінену дійсність: рекламна афіша на стіні написана за іншим англійським правописом, а під час виборів президента Сполучених Штатів переміг інший кандидат!..

В оповіданні “Дитячий майданчик” Рей Бредбері показує охопленого жахом звичайного американця, який мусить віддати свого хлопчика до дитячого майданчика. Він бачить, що діти сучасної Америки, починаючи мало не з колиски, виховуються в атмосфері жорстокості й нелюдського хижацького ставлення до подібних їм, калічаться, спотворюються. І, щоб виразно підкреслити цілком безнадійний стан дітей, Бредбері змушує свого американця йти на фантастичний обмін долі між батьком і сином, змушує батька взяти на себе важкий тягар покаліченого дитинства.

Оповідання “Прощай, щасливої дороги!” присвячене іншій темі — жорстокій системі пригноблення трудящих заради наживи, заради долара. Юнак, шукаючи заробітку, не може знайти для себе ніякої праці тому, що скидається на дитину. І він вирішує так і залишитися все життя дванадцятирічним хлопчиком, експлуатуючи бажання бездітних людей мати дитину. Час від часу він міняє таких названих батьків, побоюючись відповідальності за обман, — і в такий спосіб живе вже сорок років, використовуючи свій зовнішній вигляд… Людина йде на злочинний обман, щоб знайти собі можливість прогодуватися, — і це є відповіддю на ще більші злочини, типові для сучасної Америки, де безробіття стає нормальним явищем: так говорить у своєму оповіданні Рей Бредбері.

Темою ще одного оповідання “І каміння заговорило…” є доля американського подружжя. Щоб врятуватися, воно тікає на південь одразу ж після початку атомної війни. Але ніхто не приймає втікачів, перед ними закриті кордони, люди відвертаються від них, бо ці американці персоніфікують в своїй особі те пригноблення, яке несли з собою всі інші їх співвітчизники. Тепер подружжя, що не загинуло від атомних вибухів, змушене загинути від презирства й ненависті тих, кого воно ще вчора пригноблювало.

Цього, думається мені, досить для того, щоб охарактеризувати творчість Рея Бредбері, цікавого сучасного прогресивного автора науково-фантастичних романів і оповідань, який наче говорить у своїх творах: “Так, техніка в сучасній Америці може розвиватися і далі, вона може досягти навіть нечуваного рівня, але в умовах капіталістичного суспільства будуть ще більш помітні своєрідні “ножиці” між таким рівнем техніки і культурою людини. Ця культура неминуче піде вниз, вона приречена на загибель, бо так далі тривати не може!”

Читач мав змогу уже зробити певний висновок: Рей Бредбері не надто цікавиться точним науковим обгрунтуванням своїх припущень і фантастичних гіпотез, він не шукає ствердження описуваних науково-технічних відкриттів і вдосконалень. Вони потрібні йому тільки для найвиразнішого втілення задуму, створення нехай і фантастичної, але в своєму роді реальної обстановки для дій своїх героїв. У цьому розумінні він також дуже близький до свого класичного попередника, Герберта Уеллса, який з неперевершеною майстерністю малював саме образи середніх англійців, реалістичні образи людей у фантастичних подіях, не утруднюючи себе суто науковими обгрунтуваннями своїх припущень.

Як і Герберт Уеллс, Рей Бредбері живопише переважно реалістичні образи середніх американців, і фантастичність його творів за контрастом ще підкреслює цю реалістичність. У героях Бредбері ми бачимо яскраві вогники, властиві справжній людській душі, бодай і спотвореній капіталістичною дійсністю. І попри всю фантастичність, космічність умов, за яких діють герої Рея Бредбері, — все одно в них лишаються риси світлого, доброго, притаманного людській природі. Ці герої охоче користуються чудовими досягненнями техніки, бо вони, як і сам Рей Бредбері, зовсім не проти технічного прогресу, а лише проти виродження, спотворення техніки, що неминуче призведе до здичавіння людства, до його моральної загибелі. Втім, навіть коли б світ поглинула катастрофа, про можливість якої раз у раз згадує Бредбері, — все одно і тоді в серцях нащадків тих, що стали жертвою такої катастрофи, залишаться проблиски людських почуттів, залишиться надія на нове, світле майбутнє, хоч і в інших, дуже далеких од Землі умовах.

Саме про це й розповідає новий роман Рея Бредбері “Марсіанська хроніка”.

Цей твір досить своєрідний — і своїм задумом, і художньою композицією. Власне кажучи, це не роман, а низка оповідань, зв’язаних спільною темою, часом дії з 1999 до 2026 років земного літочислення, — термін, між іншим, дуже короткий для практичного відкриття і освоєння Марса, про які пише Рей Бредбері. Окрім цієї однієї теми, оповідання по суті нічим більше не пов’язані; тільки в окремих випадках їх поєднують згадки про тих чи інших героїв, до речі, вже померлих.

Роман розвивається в двох напрямах — на Землі, в американській реальності, і на Марсі, де панують цілком незвичайні умови життя. Героям його дуже важко не тільки призвичаїтися до цих умов, а навіть і зрозуміти, усвідомити їх, бо це життя докорінно відрізняється від нашого, земного. У намаганнях зрозуміти марсіанське життя земляни гинуть; так закінчуються перші експедиції на Марс. Але люди наполегливі, вони надсилають нові й нові експедиції.

Втім, і цим новим експедиціям не щастить. Марсіани захищаються незвичайними засобами. Вони володіють телепатією, володіють чимсь, що можна назвати перевтіленням. Внаслідок цього землянам здається, що вони зустрічаються з людьми, яких вони вважали за мерців: земляни наче прибули в далеке минуле свого життя. Гинуть і вони.