РОЗДІЛ 5

Коли температура впала до 1°C, я почекав ще годину, аби переконатися, що до бактерій у ґрунті дійшла постанова сповільнитися.

Наступною перепоною став регулятор. Попри мою набундючену впевненість, я не зміг його обдурити. Він геть не хотів витягати з повітря більше кисню, ніж мусив. Я зміг досягти лиш п’ятнадцяти відсотків. Після того, він рішуче відмовився йти далі й не зважав ні на які мої зусилля. Я хотів був зламати й перепрограмувати його, але протоколи безпеки записані в пам’ять, що доступна тільки для читання.

Я нікого не звинувачую. Люди мали мету вберегти нас від того, щоб атмосфера стала непридатною для життя. Ніхто в NASA не подумав: «Гей, а давайте дозволимо фатальну нестачу кисню, щоб усі могли врізати дуба!»

Тому я мусив діяти примітивніше.

Для аналізу повітря регулятор використовує інші вхідні отвори, аніж для його розділення. Повітря для кріогенного розділення набирається через один великий отвір на головному корпусі. А от для аналізу воно заходить через дев’ять менших отворів, а тоді вже прямує трубками до головного корпуса. Таким чином визначаються середні показники повітря у всьому Домі, тож один локальний дисбаланс не зіб’є регулятор з пантелику.

Я заліпив вісім отворів стрічкою, залишивши тільки один. Тоді я приклеїв чималу торбу замість шолому скафандра Йогансен. У тій торбі я пробив дірку і приліпив її стрічкою до останнього робочого отвору.

Потім я наповнив торбу чистим киснем з балонів скафандра. «Бісова кров! – подумав регулятор. – Треба швиденько витягати кисень!»

Вийшло якнайкраще!

Я вирішив не вдягати скафандр. Атмосферний тиск мав залишитися нормальним. Мені потрібен був лише кисень. Тож я схопив балон і кисневу маску з медичних запасів. Так я мав набагацько більше свободи руху. На масці навіть була гумка, щоб утримувати її на обличчі!

Щоправда, мені таки потрібен був скафандр, щоб стежити за справжнім рівнем кисню в Домі, оскільки головний комп’ютер був переконаний, що кисню в повітрі 100 відсотків. Подумаємо… Скафандр Мартінеза в марсоході. Скафандр Йогансен водить круг пальця регулятор. Скафандр Льюїс працює баком для води. Свій псувати не хотілося (він, знаєте, підігнаний під мою фігуру). Залишились ще два.

Я взяв скафандр Фоґеля й увімкнув внутрішні покажчики складу повітря, не одягнувши шолом. Коли вміст кисню впав до 12 відсотків, я надягнув маску і дивився, як він падав далі. Коли він досяг одного відсотка, я вимкнув живлення регулятора.

Може, я й не можу перепрограмувати той регулятор, але я можу вимкнути падлючого сина повністю.

В домі багато де понатицяно аварійних ліхтариків на випадок відмови електричної системи. Я видер з одного світлодіоди і склав разом дві зачищені дротини. Тепер, коли я клацав кнопкою, з’являлася маленька іскра.

Узявши кисневий балон з Фоґельового скафандра, я прив’язав до нього лямку і повісив його на плече. Тоді я приєднав до балону трубку і передавив її. Я пустив з балону тоненьку цівку кисню, настільки слабеньку, щоб затискати трубку пальцями.

Стоячи на столі з іскрометом в одній руці й киснепроводом в іншій, я підніс їх угору і спробував.

І це спрацювало, дідько його бери! Я дмухав киснем на з’єднані дроти, клацав ліхтариком – і з трубки пер струмінь полум’я. Звісно, тут заверещала пожежна тривога. Але я останнім часом чув її так часто, що не звернув уваги.

Тоді я повторив трюк ще раз. І ще раз. Короткі, аж ніяк не видовищні викиди. Я був радий розтягти справу.

Яке піднесення! Найкращий план на світі! Я не тільки випалював H2, а й знову створював воду!

Усе йшло чудово аж до вибуху.

В одну мить я радісно палив водень; наступної я опинився на іншому кінці Дому посеред перекиданих речей. Я звівся на ноги й побачив, що в усьому Домі розгардіяш.