РОЗДІЛ 4

Крапля буденно зашипіла і зникла.

Але ж я цього і хотів. Я щойно вивільнив азот і водень. Вйо!

Чого в мене тут доволі, то це торбинок. Вони не дуже відрізняються від кухонних торбинок для сміття, але я впевнений, що коштують вони 50000 доларів, бо це NASA.

Крім того, що Льюїс була нашим командиром, вона також була геологом. Вона мала назбирати зразків каміння і ґрунту з усієї робочої області (тобто з радіусу в 10 кілометрів). Обмеження ваги не дозволяли забрати на Землю все, тож Льюїс мала спочатку назбирати зразків, а тоді вибрати 50 кілограмів найцікавіших і привезти їх додому. Для зберігання і позначення зразків бралися торбинки. Деякі завбільшки з гаманець, а інші – з мішок для палого листя.

Також у мене є липка стрічка. Звичайна липка стрічка, яку можна купити в крамниці. Виявляється, навіть у NASA не можуть вдосконалити липку стрічку.

Я позрізав кілька більших торбин і склеїв з них якусь подобу намету. Насправді він був більше схожий на велетенську торбу. Я зміг накрити ним увесь той стіл, на якому розгорнув свою гідразинову лабораторію навіженого вченого. Я закріпив кілька паличок на столі, щоб целофан не ліз в іридієву чашу. На щастя, торбинки прозорі, тож мені й крізь них добре видно.

Далі я приніс у жертву скафандр. Мені потрібна була повітряна трубка. Врешті-решт, скафандрів я мав більше, ніж треба. Їх шість; по одному на кожного учасника місії. Тому я без вагань один роздер.

Я вирізав у целофані дірку і стрічкою закріпив у ній трубку. Здається, замотав щільно.

Тоді я підвісив інший кінець трубки двома мотузками з одягу Йогансен під кутом до трубки (щоб мотузки були якомога далі від отвору). Тепер я мав невеликий димар. Трубка мала десь один сантиметр в діаметрі. Я сподівався, що цього вистачить.

Після реакції водень буде гарячим і прагнутиме підніматися. Я дам йому пройти крізь димар, а на виході підпалю.

Для цього довелося видобути вогонь.

У NASA доклали чимало зусиль, щоб тут нічого не зайнялося. У Домі все з металу або вогнетривкого пластику, а одяг синтетичний. Я мусив знайти якийсь пальник, щось таке, на чому трималося б полум’я. Я не здатен постійно підтримувати водневий вогник так, щоб не вбитися. Тут до катастрофи одна волосина.

Передивившись особисті речі команди (знаєте, якщо вони хотіли приватності, то нехай би не кидали мене на Марсі разом зі своїми бебехами), я знайшов рішення.

Мартінез – ревний католик. Я знав це. Чого я не знав, то це того, що він привіз із собою маленького дерев’яного хрестика. Впевнений, що NASA давало йому за це перцю з маком, але я також знаю, що Мартінез – впертий падлючий син.

Я розколов предмет його релігійної віри на довгі скалки за допомогою щипців і викрутки. Гадаю, якщо Бог є, то Він не розсердиться на мене, зваживши на мої обставини.

Хай навіть знищення єдиного священного предмету, що я маю, залишить мене беззахисним проти марсіянських вампірів – усе одно доведеться ризикнути.

Я мав купу дротів і акумуляторів, щоб видобути іскру. Але деревина від електричного розряду не займеться. Тому я надер кори з місцевих пальм, узяв дві палички і почав терти одна об одну, щоб…

Ні, не зовсім так. Я направив чистого кисню на скалку і видобув іскру. Вона зайнялась, мов сірник.

Тримаючи в руці свого крихітного смолоскипа, я почав потроху точити гідразин. Він шипів при контакті з іридієм і зникав. Скоро димарем почали вириватися короткі спалахи полум’я.

Перш за все, треба було слідкувати за температурою. Розпад гідразину – надзвичайно екзотермічний процес. Тому я пускав його потроху, стежачи за показами термопари на іридієвій камері.