РОЗДІЛ 2

«Арес-4» висадиться у кратері Скіапареллі, а він за 3200 кілометрів від моєї дислокації посеред Ацидалійської рівнини. Сам я туди точно не дістанусь. Але якби я мав зв’язок, то зміг би викликати рятувальну місію. Не знаю, як вони викрутяться тими ресурсами, які вони наразі мають, але в NASA багато розумних людей.

Тому тепер моя місія в наступному: знайти спосіб зв’язатися із Землею. А якщо не впораюся – знайти спосіб зв’язатися з «Гермесом», коли він повернеться за чотири роки з екіпажем «Ареса-4» на борту.

Звісно, я гадки не маю, як прожити чотири роки на однорічному запасі їжі. Але берімося до однієї проблеми за раз. Зараз я ситий і маю мету: полагодити кляте радіо.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 10

Гм, я тричі виходив на ПКД і не знайшов ані сліду тарілки від антени.

Я вигріб з піску один марсохід і добряче покатався туди й сюди, але після кількох днів блукань думаю, що далі можна не шукати. Певно, буря віднесла тарілку десь далеко і позатирала борозенки, які могли б вивести на її слід. А може її ще й піском замело.

Тинявся більшу частину дня надворі, навколо того, що залишилось від системи зв’язку. Виглядає жалюгідно. Я можу просто волати в бік Землі – і то користі від бісових антен буде не більше.

Я міг би склепати примітивну тарілку з того металу, що знайду на базі, але тут же не рація для балачок із сусідом потрібна. Встановити зв’язок між Марсом і Землею непросто, для цього потрібне неймовірно спеціалізоване обладнання. Я не зможу склеїти його з фольги й жувальної гумки.

Окрім їжі, треба розрахувати ще тривалість ПКД. Фільтри CO2 не відновлюються. Коли вони забиваються, їм гаплик. Місія передбачала по чотири години ПКД на день для кожного з нас. На щастя, фільтри CO2 легкі й маленькі, тож NASA дозволило собі розкіш послати їх більше, ніж треба. Загалом, я маю фільтрів на 1500 годин ПКД. Після того, будь-які ПКД проходитимуть з «кровопусканнями» скафандра.

Півтори тисячі годин – звучить багато, але мені ж тут сидіти ще чотири роки, поки з’явиться бодай надія на порятунок, і доведеться по кілька годин на тиждень змітати порох із сонячних панелей. Отож, ніяких зайвих ПКД.

До інших новин. Здається, в мене з’явилась ідея як мені розжитися харчами. Моя ботанічна підготовка таки може стати в нагоді.

Навіщо на Марс узяли ботаніка? Врешті-решт, ця планета ж відома відсутністю рослин. То знайте, задум був такий: з’ясувати, чи зможе щось рости за умов марсіянської сили тяжіння, і подивитися, чи можна якось використати марсіянську породу. Коротка відповідь: ростиме непогано… майже непогано. Ґрунт на Марсі має структуру, придатну для росту рослин, але, в земному ґрунті коїться багато такого, що марсіянському не снитиметься, навіть якщо його помістити в земну атмосферу і добре поливати. Бактеріальна активність, деякі поживні речовини, утворювані зі слідів тваринного життя і т.д. На Марсі цього і близько нема. Одним з моїх завдань у цій місії було з’ясувати, як тут що ростиме в суміші земного і марсіянського ґрунту в різних пропорціях.

Ось чому я маю з собою трохи земного ґрунту і купку насіння.

Але стрибати від радості ще рано. Тут ґрунту десь на один ящик для розсади на підвіконні, а з насіння лиш кілька видів трави й папороті. Вони витривалі й ростуть швидко, тож в NASA обрали для досліджень саме їх.

Тому в мене дві проблеми: недостатньо ґрунту і немає їстівних рослин.

Але я ж ботанік, чорт забирай. Я повинен знайти спосіб їх подолати. Бо як не знайду, то вже за рік стану дуже голодним ботаніком.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 11

Цікаво, як там «Кабз» грають.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 14

Я здобував свій ступінь в Чиказькому університеті. Половина з тих, хто вивчав там ботаніку були хіпаками, котрі думали, як би то повернутися до якоїсь природної світової системи і якось нагодувати сім мільярдів людей самим збиральництвом. Більшість часу вони проводили, придумуючи кращі способи вирощування травички. Вони мені не подобались. Я завжди вивчав ботаніку заради самої науки, а не заради марева Нового Світового Порядку.