РОЗДІЛ 24

– Як там плани з модифікації АПМ, Брюсе? Коли ЛРР підготує всю процедуру?

– Ми працюємо цілодобово, – сказав Брюс. – Вже подолали більшість серйозних перешкод. Зараз працюємо над дрібницями.

– Добре, добре, – сказав Венкат. – Будуть якісь несподіванки, про які я мусив би знати?

– Гм… – сказав Брюс. – Так, є кілька. Але зараз не кращий час для цього. За день чи два я приїду до Г’юстона з повною процедурою. Тоді усе й обговоримо.

– Звучить зловісно, – сказав Венкат. – Втім, гаразд, повернемося до цього пізніше.

– Мені можна рознести добру звістку? – спитала Енні. – Було б добре сьогодні в новинах побачити не місце аварії марсохода, а що-небудь інше.

– Безперечно, – сказав Венкат. – Непогано мати й добрі новини коли-не-коли. Мінді, як швидко він дістанеться АПМ?

– Зі своєю звичайною швидкістю 90 кілометрів на сол, – сказала Мінді, – він мусить дістатися потрібного місця на сол 504. Або сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди рушає рано і зупиняється десь опівдні. – Вона піддивилася з ноутбука. – Полудень сола 504 буде в середу об 11:41 ранку за Г’юстонським часом. Полудень сола 505 – в четвер о 12:21.

– Мітчу, хто відповідає за зв’язок з АПМ «Ареса-4»?

– Команда «Ареса-3», – відповів Мітч. – Вони в Кімнаті управління №2.

– Слід розуміти, що ти будеш там?

– Можеш закласти останні штани, що буду.

– Я теж.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 502

На кожен День подяки ми їздили родиною з Чикаго до Сендаскі, до якого їхати вісім годин. Там жила мамина сестра. Авто завжди вів тато, а він найповільніший і найобережніший водій, що коли-небудь сідав за кермо.

Я не жартую. Він їздив так, наче здавав на права. Ніколи не перевищував обмежень, завжди тримав руки на десяти й двох годинах, за кожним разом поправляв дзеркала, робив усе, що лиш можна собі уявити.

Це дратувало до нестями. Ми їхали трасою, а зліва і справа пролітали машини. Ті з них, що дудоніли сигналами, мали рацію, бо, знаєте, той, хто не перевищує швидкість, становить небезпеку на дорозі. Я хотів вийти з машини й підштовхнути.

Отак я почувався цілий день. П’ять кілометрів на годину – це буквально швидкість пішохода. А я їхав так вісім годин.

Але повільність уберігала мене від падіння до ще однієї ями з порохом, що могла трапитися дорогою. І звісно ж, я більше не зустрів жодної. Міг би їхати на повній швидкості й горя не знати. Але краще взяти через край, ніж жалкувати.

Добрі новини в тому, що я з’їхав з Пандуса. Щойно місцевість вирівнялася, я став табором, бо і так вже їхав довше, ніж звичайно. Я міг би прямувати й далі, бо ще мав десь 15 відсотків заряду в акумуляторах, але мені хотілося впіймати панелями якомога більше світла.