Розділ «ДОНЬКА КРИЖАНОГО ГІГАНТА»

Він зітхнув і сумно похитав головою.

— Ньорд мав приєднатися до нас перед битвою. Боюся, що він зі своїм загоном потрапив у пастку. Вулфер і його воїни мертві… Я гадав, що на багато миль довкіл немає жодного селища — війна загнала нас далеко. Але не могла ж ти прийти здалеку босоніж. О, проведи мене до свого племені, якщо ти з Асгарду, бо я заслабнув від ран і боротьби.

— Моє селище далі, ніж ти можеш собі уявити, Конане з Кімерії, — розсміялася діва.

Вона розкинула руки й закружляла перед ним, схиливши голову та виблискуючи очима з-під довгих шовковистих вій.

— Скажи, чоловіче, хіба я не прекрасна?

— Ти немов зоря, що освітлює сніги першим променем, — прошепотів він, і очі в нього запалали, як у вовка.

— Чому ж ти не встаєш і не йдеш до мене? Чого вартий міцний боєць, що лежить біля моїх ніг? — В її мові він відчув безумство. — Тоді лягай і здихай у снігу, як оті бовдури, чорноголовий Конане. Ти не дійдеш до моєї домівки.

Конан із прокляттям схопився на ноги. Його вкрите шрамами обличчя спотворилось. Гнів обпалив його душу, але ще шаленішим було бажання — кров пульсувала в його жилах. Пристрасть, сильніша за тілесну муку, заволоділа ним, небо стало червоним. Безумство опанувало воїна, і він забув про втому й рани.

Не кажучи жодного слова, він засунув скривавлений меч за пояс і кинувся до неї, широко розставивши руки.

Вона засміялась, відскочила й побігла, озираючись через плече і не припиняючи сміху. Конан помчав за нею.

Він забув про битву, про воїнів, залитих кров’ю, про Ньорда та його людей, які не встигли на битву. Всіма своїми думками він полинув до білої летючої постаті. Вони бігли сліпучою сніжною рівниною. Криваве поле лишилося далеко позаду, проте Конан продовжував бігти із властивим його народу тихим завзяттям. Його ноги, обтяжені залізом, глибоко провалювалися в сніг. А дівчина танцювала на сніжному насті, мов пір’їнка, і слідів її ступень не можна було побачити на інеї. Холод проникав під обладунок розпаленого воїна, під одяг, підбитий хутром, але втікачка у своїй вуалі відчувала себе наче серед пальмових гаїв півдня. Далі й далі йшов за нею Конан, вивергаючи жахливі прокляття.

— Не втечеш! — гарчав він. — Спробуй заманити мене в засідку — я постинаю голови твоїм родичам! Спробуй сховатись — я гори розіб’ю й піду за тобою навіть у пекло!

Глузливий сміх був йому відповіддю.

Вона заманювала його в безмовну далину сніжної пустелі. Минав час, сонце почало хилитися до землі, і пейзаж на обрії змінився. Замість широких рівнин з’явилися невисокі пагорби. Далеко на півночі Конан побачив величні гірські вершини, що відсвічували в промінні світила на заході блакитним та рожевим, У небі палало полярне сяйво. Та й сам сніг вилискував то холодною синявою, то крижаним пурпуром, то знову ставав по-зимовому срібним. Конан продовжував бігти в цьому чарівному світі, де єдиною реальністю була усе ще недосяжна біла постать, що танцювала на снігу.

Його вже ніщо не дивувало — навіть коли двоє велетнів перетнули йому дорогу. Пластини їхніх панцирів вкрилися памороззю, на шоломах і сокирах застиг лід. Сніг укривав їхнє волосся; бороди змерзлись, а очі були холодні, наче зірки на небосхилі,

— Брати мої! — вигукнула дівчина, пробігаючи між ними. — Дивіться — я привела до вас людину! Вирвіть його серце, доки? воно б’ється, і ми покладемо його на жертовник нашого батька!

Гіганти загарчали — немов айсберги зіткнулися в океані. Вони здійняли блискучі сокири, коли кімерїєць кинувся на них. Покрите памороззю лезо блиснуло перед ним, на мить засліпивши, але він відповів випадом, і клинок пробив супротивникові ногу вище коліна. Із криком упав той на сніг, але удар іншого велетня звалив і Конана. Воїна врятувала броня, хоча плече заніміло. І побачив Конан, як над ним постала на тлі холодного неба величезна, немовби висічена з льоду постать. Сокира вдарила — і встромилась у сніг, бо варвар відкотився вбік і схопився на ноги. Велетень заричав і знову підніс сокиру, але клинок Конана вже свиснув у повітрі. Коліна велетня підігнулись, і він поволі опустився у сніг, обагряючи його кров’ю із розітнутої шиї.

Конан озирнувся й побачив дівчину, яка розширеними від жаху очима дивилася на те, що відбувалось.

Краплі крові стікали з його меча, і Конан закричав грізно:

— Клич решту своїх братів! Я кину їхні серця на поживу полярним вовкам! Тобі не втекти від мене!