— Не кажи такого, Рете! Ох, та що ж мені зробити, щоб ти зрозумів? Я ж казала тобі, як мені жаль...
— Люба моя, ти така дитина. Ти гадаєш, що коли сказати: «Ох, як мені жаль»,— то всі помилки й болі минулих літ відшкодуються й зітруться з пам’яті, і вся отрута з давніх ран буде змита... Візьми мого носовичка, Скарлет. Скільки я тебе знаю, ніколи у скрутну хвилину ти не маєш носовичка.
Вона взяла хустинку, висякалась і сіла. Було ясно, що він не збирається обіймати її. І що всі ці його балачки про кохання до неї ні до чого. Це була казочка про далеке минуле, і розповідав Рет її так, наче тут ішлося про когось іншого, а не про нього. А це вже було страшно. І на неї він дивився так по-доброму, з задумою в очах.
— Скільки тобі років, люба? Щось ти ніколи мені цього не казала.
— Двадцять вісім,— відповіла вона глухо, тримаючи хусточку біля рота.
— Це ще не так і багато. Ти навіть досить молода, як на людину, що завоювала увесь світ і втратила власну душу, чи не правда? Не дивися так перестрашено. Я не маю на оці пекельного вогню, в якому ти горітимеш за свій роман з Ешлі. Я вжив ці слова в переносному значенні. Відколи я знаю тебе, ти мала дві забаганки. Запосісти Ешлі й стати такою багатою, щоб послати увесь світ під три чорти. Що ж, ти стала досить багатою і вже поговорила зі світом вельми гостро, а тепер ти можеш мати й Ешлі, якщо схочеш. Хоча виглядає на те, що тепер цього замало.
Скарлет і справді мала перестрашений вигляд, але зовсім не через пекельний вогонь. Вона думала: «Адже Рет для мене — все, а я втрачаю його. А коли я його втрачу, то й усе інше стане для мене нічого не вартим! І друзі, і гроші, і... та все на світі. Якби я могла привернути його до себе, то нехай би вернулись до мене й злидні. Я б згодилась і на холод, і навіть на голод. Але невже він хоче сказати... Та не може ж він!»
Вона витерла очі й мовила з розпачем:
— Рете, якщо ти так сильно кохав мене, то мусить же в тебе лишитись бодай крапля цього почуття!
— З цього всього зосталися, як я бачу, лише дві речі, і то такі, що ти найбільше зневажаєш: жалощі й дивна якась доброта.
«Жалощі! Доброта! О Боже мій! — подумала вона в розпуці.— Будь-що, тільки не жалощі й доброта!» Коли вона відчувала до кого-небудь ці два почуття, то завжди при цьому була й погорда. Невже й він відчуває до неї погорду? Ні, нехай там хоч би що, тільки не це. Навіть його цинічна холодність з часів війни, хмільний шал тієї ночі, коли він ніс її нагору, до синців стискаючи в обіймах, або ці його ущипливі протягло мовлені слова, за якими, як вона тепер побачила, він крив гірке своє кохання. Будь-що, тільки не ця його байдужна доброта, виразно помітна у нього на обличчі.
— Отже... отже, ти хочеш сказати, що я все це занапастила... і ти мене більше не кохаєш?
— Саме так.
— Але,— уперто хапалась вона за своє, мов дитина, яка гадає, ніби висловити бажання — те саме, що й задовольнити його,— але ж я кохаю тебе!
— Це твоя біда.
Вона хутко підвела погляд, щоб побачити, чи нема за цими словами насмішки, та нічого такого не помітила. Він просто стверджував факт. Але це був факт, в який вона не хотіла повірити, та й не могла. Вона дивилась на Рета своїми розкосими очима, в яких горіла розпачлива впертість, і раптом підборіддя її, порушивши округлість щік, гостро випнулося наперед — чисто як у Джералда.
— Не дурій, Рете! Я ж можу...
Він підніс угору долоню, вдаючи настраханого, і чорні його брови поповзли вгору, утворивши дві іронічні дужки.
— Не треба такого рішучого вигляду, Скарлет! Ти мене лякаєш. Я бачу, ти свої бурхливі почуття збираєшся перекинути з Ешлі на мене, і вже боюся за свою свободу й душевний спокій. Ні, Скарлет, я не дозволю, щоб мене переслідували, як безталанного Ешлі. Крім того, я виїжджаю.
Уста в неї затремтіли, і вона не змогла зціпити зуби, щоб приховати тремтіння. Виїжджає? Ні, будь-що, тільки не це! Як вона житиме без нього? Усі, хто був дорогий для неї, вже покинули її — усі, крім Рета. Не можна так, щоб і він її покинув. Але як його затримати? Вона безсила перед його холодним розумом і безпристрасними словами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 2» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята“ на сторінці 80. Приємного читання.