Розділ «Частина п’ята»

— Але кохання не може вичерпатись!

— А твоє кохання до Ешлі ось вичерпалося.

— Та я ніколи по-справжньому не кохала Ешлі!

— Тоді ти дуже вміло прикидалася... аж до сьогоднішнього вечора. Я не дорікаю тобі, Скарлет, не звинувачую і не осуджую. Час на це вже минув. Обійдімся без твоїх виправдань і з’ясувань. Якщо ти зможеш послухати мене кілька хвилин, не перебиваючи, я поясню тобі, що маю на увазі. Хоча, Бог свідок, я не бачу потреби в поясненнях. Правда дуже проста.

Скарлет сіла; різке газове світло падало на її бліде приголомшене обличчя. Вона дивилася в його очі, які знала так добре — і яких майже не знала,— і слухала його тихий голос, що промовляв слова, які спочатку не доходили до її свідомості. Це вперше він розмовляв з нею так по-людському, як одна людина розмовляє з іншою — без зухвальства, насмішок або загадок.

— Чи тобі часом не спадало на думку, що я кохав тебе так сильно, як тільки може чоловік кохати жінку? Кохав багато років, поки нарешті здобув тебе? Під час війни я не раз виїжджав і намагався тебе забути, але не міг, і щоразу мусив вертатись назад. Після війни я наразився на арешт, але таки приїхав, щоб віднайти тебе. Я такий був закоханий, що вбив би Френка Кеннеді, якби він сам не загинув. Я кохав тебе, але не міг розкритися перед тобою. Ти, Скарлет, така жорстока з тими, хто тебе любить! Ти їхньою любов’ю вимахуєш у них над головою, як батогом.

З усіх цих слів Скарлет лише одне зрозуміла — що він кохає її. Вловивши слабенький відгомін пристрасті в його голосі, вона знову відчула радість і піднесення. Вона сиділа, затамувавши подих, слухала й чекала.

— Я знав, що ти не кохала мене, коли ми одружилися. Я ж знав про Ешлі. Але я, йолоп такий, гадав, що зумію завоювати твоє серце. Смійся, коли хочеш, але мені хотілося дбати про тебе, ніжити, давати тобі все, що тільки зажадаєш. Мені хотілось одружитися з тобою, щоб ти ні в чому не відчувала настатків, щоб ти могла чинити на свій розсуд і бути щасливою... так само, як ото я ставився й до Гарні. Тобі ж так тяжко довелось боротися, Скарлет. Ніхто краще за мене не знав, через що ти пройшла, і мені здавалося, що вже досить з тебе, я хотів, щоб ти дозволила мені за тебе боротись. Я хотів, щоб ти бавилась, як дитина — бо ти ж і була дитиною — хороброю, перестрашеною і впертою. Як на мене, то ти й досі ще дитина. Бо тільки дитина може бути така свавільна й така нечула.

Голос його був спокійний і втомлений, але щось у ньому вчувалося таке, що викликало у Скарлет невиразний спогад. Колись вона вже чула подібний голос, в якусь іншу переломну смугу свого життя. Де ж це було? Голос людини, що дивилася на себе й на світ без будь-яких емоцій, без страху і без надії.

Та це ж... це ж... Ешлі в обвіяному зимовим вітром садку Тари говорив про життя і про гру тіней з таким змореним спокоєм, що тон його здавався трагічнішим, аніж якби звучали в ньому гіркота й розпач. І як тоді голос Ешлі холодив їй душу страхами, яких вона не годна була збагнути, так тепер ось і Ретів голос змушував її серце болісно стискатися. Голос його, манера, з якою він тримався, непокоїли Скарлет дужче від слів, і вона почала усвідомлювати, що приємне її збудження кілька хвилин тому — цілковито безпідставне. Щось було негаразд, зовсім негаразд. Що саме, вона не розуміла, і розпачливо вслухалася в його мову, не відводячи очей від його смуглявого обличчя, сподіваючись усе-таки почути те, що розвіяло б її страхи.

— Це ж так було очевидно, що ми призначені одне для одного. Цілком очевидно, бо ж ніхто, лише я один з усіх твоїх знайомих міг покохати тебе, знаючи, що насправді ти така сама, як і я — загребуща, безжальна і безоглядна. А що я любив тебе, то й вирішив ризикнути. Мені здавалося, з часом Ешлі зблякне у твоїй душі. Але,— він знизав плечима,— чого тільки я не перепробував, і все виявилось намарне. А я ж так тебе кохав, Скарлет. Якби ти тільки дозволила мені, я б кохав тебе так ніжно й чуло, як ще жоден чоловік не кохав жінки. Але я не міг перед тобою розкритись, бо знав — ти оціниш це як слабкість і спробуєш використати моє кохання проти мене. І завжди... завжди був проміж нами Ешлі. Це доводило мене до нестями. Я не міг спокійно вечеряти навпроти тебе за столом, бо знав, що ти шкодуєш, чому на моєму місці не Ешлі. Не міг тримати тебе в обіймах уночі, бо знав... та що там, це вже нічого не важить. Тепер я дивуюся, чого мені це так боліло. Але ж саме тому я й кинувся до Кралі. Якусь свинську втіху дістаєш, коли ти з жінкою, яка щиро любить тебе й поважає, наче справжнього джентльмена... нехай навіть ця жінка всього лише напівписьменна повійниця. Це задовольняло мою пиху. А від тебе мені не було ніякого задоволення, моя люба.

— Ой Рете...— почала вона, прикро вражена вже самою згадкою про Кралю, але він зупинив її помахом руки, а сам мовив далі.

— А тоді ще та ніч, коли я ніс тебе нагору... я гадав... я мав надію... я таку палку мав надію, що на другий ранок боявся глянути тобі в очі, бо мені було страшно: а що, як я помилився і ти мене таки не кохаєш? Я так боявся, щоб ти не взяла мене на сміх, що пішов і напився. А коли я вертався, душа моя сиділа в п’ятах, і якби ти тоді бодай один крок ступила мені назустріч, бодай подала який-небудь знак, я припав би тобі до ніг. Але ти нічого цього не зробила.

— Ой Рете, таж я тоді так хотіла тебе, а ти повівся просто гидко! Я страшенно тебе хотіла! Я гадала... атож, це ж уперше я тоді зрозуміла, що кохаю тебе. А Ешлі... відтоді мені не було ніякого діла до Ешлі, тільки ж ти так гидко повівся тоді, що я...

— Та хай уже,— мовив він.— Здається, це у нас вийшло обопільне непорозуміння, чи не так? Але тепер це вже нічого не важить. А тобі я кажу лише задля того, щоб ти більше не морочила собі цим голови. Коли ти лежала хвора, і то з моєї вини, я стояв у тебе за дверима й усе чекав, що ти мене покличеш, а ти цього не зробила, і тоді я переконався, який з мене дурень, і на цьому все й скінчилося.

Він змовк і задивився кудись крізь неї, достоту як то з Ешлі не раз бувало, і бачив там щось таке, чого вона не могла бачити. А їй лишалося тільки безмовно вдивлятися в його нахмурене обличчя.

— Але тоді ще була Гарні, і я відчував, що все-таки це не зовсім кінець. Мені приємно було думати, що Гарні — це ти, знов маленькою дівчинкою, ще не зіпсутою ні війною, ні знегодами. Вона була така схожа на тебе, така сама свавільна, смілива, весела й запальна, і я міг пестити її й балувати, як я хотів і тебе пестити. Але вона не в усьому була така, як ти: вона любила мене. Це було для мене благословення, що ту любов, якої ти не потребувала, я міг віддати їй... А коли вона відійшла, то забрала з собою геть усе.

Раптом Скарлет зробилося шкода Рета, так неймовірно шкода, що вона забула і про власне горе, і про страх, причаєний за його словами. Це вперше в житті їй було шкода людини, до якої вона не відчувала водночас і погорди, бо ж ніколи раніше вона так близько не підходила до розуміння іншої людської істоти. І вона могла зрозуміти його осторожливу стриманість, таку подібну до її власної, його запеклу гордість, яка не дозволяла йому розкритися зі своїм коханням — бо що, якби раптом його відштовхнули?

— Дорогенький ти мій,— сказала вона, підходячи ближче в надії, що він простягне до неї руки і візьме її на коліна.— Дорогенький, мені страшно жаль, що так вийшло, але я встократ усе це тобі відшкодую! Ми ж можемо бути щасливі тепер, коли знаємо правду і... Рете!.. та глянь же на мене, Рете!.. Таж... таж у нас можуть бути ще діти... нехай і не такі, як Гарні, але...

— Е, ні, красно дякую,— відказав Рет, так ніби відмовлявся від простягненого йому шматка хліба.— Втретє я вже не ризикуватиму серцем.