Розділ «Частина п’ята»

— Ну гаразд, обіцяю. Він буде для мене, як рідний син.

— Коледж? — запитала Мелані ледь чутно.

— О так! Університет, і Гарвард, і Європа, і все, що він захоче... і... і... поні... і лекції з музики... Ой, ради Бога, Меллі, та спробуй же! Зберися з силою, щоб вижити!

Знову запала мовчанка, і з обличчя Мелані видно було, як вона напружується сказати ще щось.

— Ешлі,— видушила вона з себе.— Ешлі й ти...

Голос її надломився і стих.

Коли прозвучало ім’я Ешлі, серце у Скарлет завмерло й стало холодне, мов камінь. Мелані знала весь час! Скарлет схилила голову на покривало, і в горлі у неї застрягло ридання. Мелані знала! Скарлет уже не відчувала сорому, нічого вже не відчувала, крім пекучих докорів сумління, що вона довгі роки завдавала прикрощів цій лагідній істоті. Мелані знала! — і все-таки лишалася їй вірною подругою. Ох, якби ж то можна було наново прожити всі ці роки! Та вона б ніколи й очей на Ешлі не звела!

«О Боже,— хапливо стала молитися Скарлет,— яви ласку свою, даруй їй життя! Я відшкодую їй усе встократ. Я буду така добра до неї. Я ніколи довіку не озвуся до Ешлі, тільки дай їй видужати!»

— Ешлі,— слабеньким голосом мовила Мелані й пучками дотяглася до волосся на схиленій голові Скарлет. Великим і вказівним пальцем вона смикнула її за коси — не дужче, ніж зробило б це немовля. Скарлет зрозуміла, чого Мелані хоче: щоб вона підвела голову. Але вона не могла, просто не могла глянути Мелані в очі й прочитати там, що їй усе відомо.

— Ешлі,— знову прошепотіла Мелані, і Скарлет таки взяла себе в руки. Коли вона постане перед лицем Господа у Судний день і вичитає свій вирок в його очах, їй буде не так страшно, як зараз. Душа її скулилась, але вона все ж підвела голову.

І побачила вона лише все ті самі темні, сповнені любові очі, запалі й повиті передсмертною млою, той самий ніжний рот, що знесилено боровся за кожний віддих. Ніякого докору не було в її очах, як не було й звинувачення та страху — тільки тривога, що їй не стане сили сказати.

Скарлет це так вразило, що вона з хвильку не могла відчути навіть полегкості. А потім, коли міцніше стисла долоню Мелані, її затопила тепла хвиля вдячності Богові, й уперше з дитячих літ вона проказала подумки щиру смиренну молитву.

«Дякую тобі, Господи. Я знаю, що не заслужила цього але дякую тобі, що не допустив їй спізнати».

— То що ж Ешлі, Меллі?

— Ти... приглянеш за ним?

— О так.

— Він схильний... до застуди.

Запала пауза.

— Приглянь... як він вестиме справи... ти зрозуміла?

— Так, зрозуміла. Я це зроблю.