Розділ «Частина п’ята»

Туп випростала своє опасисте тіло і героїчно витримала лікарів погляд. Очі її були сухі, а постава сповнена гідності.

— Ну добре вже голубонько, але хіба пізніш,— змилостивився лікар — Ходімо, Скарлет.

Вони вдвох навшпиньки підійшли до причинених дверей, і там лікар нараз міцно стис плече Скарлет.

— Слухайте, панночко,— прошепотів він хутко,— щоб без ніяких істерик і передсмертних зізнань, а то, присягаюся Богом, скручу вам в’язи! І не треба мені цих ваших невинних поглядів. Ви знаєте, про що я. Міс Меллі має померти легкою смертю, і я не дозволю вам зняти тягар зі свого сумління, набалакавши їй чогось там про Ешлі. Я ще ніколи в житті не скривдив жодної жінки, але якщо ви щось таке скажете їй... тоді начувайтеся!

І перше ніж вона відповіла, він відхилив двері, вштовхнув її всередину й причинив їх за нею. Маленька кімнатинка, обставлена дешевими меблями з чорного горіху, тонула в напівтемряві, лампу затінювала газета. Все тут було невелике розміром і чепурне, як у покоїку вихованки пансіону — вузьке з невисокою спинкою ліжко, простенькі тюлеві фіранки на вікнах, чисті вибляклі килимки на підлозі,— і разючо відмінне від пишноти спальні Скарлет, де стояли масивні різьблені меблі, де було драпування з рожевого грезету й килим, затканий трояндами.

Мелані лежала в ліжку під стебнованим покривалом, худенька й пласка, як мала дівчинка. Її обличчя облямовували дві чорні косички, а заплющені очі були в глибоких багрецевих обводах. Побачивши Мелані в такому стані, Скарлет заклякла мов укопана при дверях. Незважаючи на сутінь у кімнаті, вона розгледіла, що обличчя Мелані восково-жовте. В ньому не було ні кровинки, а ніс якось дивно загострився. Досі Скарлет ще мала надію, що доктор Мід помиляється, але тепер для цієї надії не лишилося місця. У шпиталях під час війни вона добре надивилася на такі загострені обличчя і знала, що це провіщає.

Мелані помирала, однак розум Скарлет якусь часинку відмовлявся пойняти цьому віри. Мелані не може померти. Неможливо, щоб вона померла. Бог не дозволить цього, коли вона так їй, Скарлет, потрібна. Ніколи раніше Скарлет не задумувалась над тим, що потребує Мелані. Але тепер ця істина відкрилась перед нею і заполонила всю до глибини душі. Вона покладалася на Мелані, як на саму себе, тільки не усвідомлювала, що це так. А тепер Мелані помирала, і Скарлет відчула, що не зможе без неї обійтися. Тепер, коли вона навшпиньках пройшла через кімнату до ліжка і страх мов обценьками стис їй серце, вона зрозуміла, що Мелані була її мечем і щитом, силою і захистком.

«Я повинна затримати її! Я не можу допустити, щоб її не стало!» — подумала Скарлет і, зашелестівши сукнями, сіла коло ліжка. Вона хутко простягла руку, взяла безвладну долоню Мелані поверх покривала, і вжахнулась, яка та долоня холодна.

— Це я, Меллі,— сказала Скарлет.

Мелані ледь розплющила очі, а тоді, наче вдовольнившись тим, що й справді бачить Скарлет, заплющила їх знову. Трохи перегодом вона перевела подих і прошепотіла:

— Обіцяєш мені?

— Ох, та що завгодно!

— Мій Бо... заопікуйся ним.

Скарлет змогла тільки кивнути, така грудка стояла у неї в горлі, і легенько стисла долоню Мелані на знак згоди.

— Я віддаю Бо під твою опіку.— Слабенька тінь усмішки з’явилась на обличчі Мелані.— Я вже раз віддавала його.;, пам’ятаєш?.. ще перед народженням.

Чи Скарлет пам’ятала? Та чи ж могла вона коли-небудь забути той час? Майже так само виразно, як у той моторошний день, вона й сьогодні відчувала задушливу спекоту вересневого передвечір’я, пригадувала страх перед янкі, у пам’яті в неї оживав тупіт солдатів, які відступали, і чувся голос Мелані, що благала взяти до себе немовля, якщо вона помре... пригадувала й те, як ненавиділа того дня Мелані і як сподівалася її смерті.

«Я ж убила її,— подумала вона, проймаючись забобонним жахом.— Я так часто бажала їй смерті, що Бог почув мене і наслав на мене покару».

— Та не кажи цього, Меллі! Ти ж знаєш, що видужаєш...

— Ні. Обіцяй мені.

Скарлет хапнула ротом повітря.