Розділ «Частина третя»

— А й нехай вона собі це робить, міс Скарлет. Від цього їй легше на душі.

— Легше?

— Атож. Вона ж молиться за вашу маму й за нього.

— «За нього»? За кого це?

Блякло-голубі очі Вілла подивились на неї з-під білявих вій без будь-якого подиву. Здавалося, ніщо не може здивувати або вразити його. Мабуть, він надто багато спізнав у житті несподіванок і розучився дивуватися. Йому зовсім не здалося незвичайним, що старша сестра не знає, яка таємниця на серці у молодшої сестри. Він сприйняв це так само природно, як і ту обставину, що Керрін звірила свою таємницю йому, зовсім сторонньому для неї.

— За свого кавалера, за Брента, як його там на прізвище,— того самого, що загинув під Геттісбергом.

— За свого кавалера? — перепитала Скарлет.— Оце маєш! І він, і його брат були моїми кавалерами.

— Справді, вона мені це казала. Чи не всі юнаки в окрузі упадали коло вас. Але все-таки він став її кавалером після того, як ви його знехтували, і коли приїздив востаннє у відпустку з війська, взяв з нею заручини. Вона каже, що їй більш ніхто з хлопців не подобався, тож молитва ця — для неї полегкість.

— Ну й дурниці! — відказала на це Скарлет, відчувши, однак, легенькі ревнощі.

Вона не без цікавості подивилась на цього довгов’язого юнака з гострими плечима, рудуватим волоссям і спокійним упевненим поглядом. Отже, йому відомо про її рідню навіть таке, чого вона не знає, хоч мала б знати. Он воно чого Керрін снує сновидою та все молиться Богові. Але це у неї минеться. У скількох дівчат загинули наречені, у молодих жінок — чоловіки, і всі якось примиряються з цим. Ось і вона сама примирилася із втратою Чарлза. А в Атланті вона знала одну жіночку, яка тричі вдовіла за час війни і все одно не перестала цікавитись чоловіками. Усе це Скарлет і виклала Віллові,— але він тільки похитав головою.

— Міс Керрін не з таких,— упевнено сказав він.

З Віллом приємно було розмовляти, бо сам він говорив мало й умів уважно вислуховувати. Скарлет ділилася з ним своїми клопотами щодо сівби, прополювання й розпушування грунту, відгодівлі свиней та розведення корів, і він давав їй слушні поради, бо, як з’ясувалося, мав був невеличку ферму в південній Джорджії і двох рабів-негрів. Він знав, що тепер його негри дістали волю, а ферма поросла бур’янами та самосійним сосняком. Єдина його родичка, сестра, кілька років тому разом з чоловіком перебралася до Техасу, тож він лишився одинцем на білому світі. Хоча, здавалося, він переживав за цим не більше, ніж за втраченою ногою, яка лишилася на полях Вірджинії.

Так, для Скарлет приємністю було розважити душу в товаристві Вілла — після цілоденної тяжкої роботи, буркотні негрів, вередів та скімлення Сьюлін, повсякчасних розпитувань Джералда, де Еллен. Віллові вона могла розповісти все. Вона навіть зізналася йому, що вбила янкі, і розпашіла від гордості, коли він похвалив її двома словами:

— Добра робота!

З плином часу всі мешканці Тари знайшли дорогу до кімнати Вілла й стали приходити до нього зі своїми турботами — навіть Мамка, попервах досить стримана з ним, бо ж він не належав до благородної публіки й мав лише двох рабів.

Тільки-но спромігшись шкутильгати по дому, він заходився до роботи: почав плести козуби з дубового луб’я й лагодити меблі, що їх поламали янкі. А ще Вілл умів доладно різьбити — Вейд просто по п’ятах ступав за ним, бо він різьбив для нього різні цяцьки, єдині справжні іграшки у малого. Під опікою Вілла можна було безпечно залишати Вейда й обох немовлят, коли всі розходились у своїх справах: він справлявся з ними незгірше за Мамку, а Меллі перевершувала його тільки в тому, що могла швидше заспокоїти чорного й білого малюків.

— Ви страшенно добре поставилися до мене, міс Скарлет,— сказав він якось,— а я ж ніхто вам, зовсім чужий. Через мене ви мали багато клопоту й мороки, отож коли ви не проти, я хотів би пожити тут ще якийсь час і по змозі допомогти вам, щоб бодай дечим відплатити за вашу ласку. Повністю я повік не розплачуся, бо життя людське таке, що нічим його не оплатиш.

Отак він залишився у Тарі і звільна й непомітно велика частка тягаря, що лежав на плечах Скарлет, сама собою перемістилася на його кощаві плечі.

Був уже вересень, пора збирати бавовну. Погідно світило надвечірнє сонце, Вілл Бентін сидів на сходинках веранди перед будинком і тихим розміреним голосом розповідав, як дорого має обійтись очищення бавовни на новій бавовноочисній машині під Фейєтвіллом. Але сьогодні він там розвідав, що можна буде заплатити на чверть менше, якщо на півмісяця надати коня з візком до послуг власникові машини. Він, правда, домовлятися не став, вирішивши спочатку переговорити про це із Скарлет.

Вона подивилася на худорлявого юнака, що сидів у неї біля ніг, спираючись на колону веранди, і жував соломинку. Мамка таки мала рацію, коли не раз твердила, що сам Господь послав їм Вілла. Скарлет і сама себе часто запитувала, як вони дали б раду Тарі протягом цих кількох останніх місяців, якби не він. Вілл ніколи не бував дуже говірким, ніколи не виявляв ані надмірної жвавості, ані зайвого інтересу до того, що діялося довкола нього, але знав усе про всіх у Тарі. І робив діло. Робив мовчки, терпляче й уміло. Він мав лише одну ногу, а проте справлявся з усім швидше, ніж Порк. І ще він умів спонукати Порка до роботи, що, як на Скарлет, було сущим дивом. Коли на корову напали кольки, а коня підкосила якась таємнича хворість, що мало не звела його на той світ, Вілл днював і ночував біля них і таки виходив обох. До всього того Скарлет поважала його за вміння вигідно спродатися і скупитись, бо, бувало, вибирався він уранці з кошиком-двома яблук, солодкої картоплі та іншої городини, а повертався з насінням, шматком тканини, борошном та ще чимось таким, чого вони потребували, і Скарлет розуміла, що сама вона нізащо стільки всього не накупила б, хоч і як добре навчилася торгуватись.