Розділ «Частина третя»

Але Скарлет усе ніж не могла зважитись увійти до неї в кімнату. Замість цього вона спустилася вниз спакувати порцеляну тітоньки Туп та дещицю срібла, що залишилося після її від’їзду до Мейкона. Однак руки у неї так тремтіли, що в їдальні вона упустила три тарілки й усі розбила. Тоді вискочила на веранду, прислухалася хвилинку й вернулась назад, і тепер упустила срібло, що лунко дзенькнуло об підлогу. Хоч би за що вона бралася, все летіло у неї з рук. У поспіху Скарлет перечепилася через килимок і впала, але так швидко схопилась на ноги, що не відчула й болю від удару. Згори чутно було, як Пріссі гасає взад-вперед, мов дике звіря, і це дратувало Скарлет страшенно, бо ж і вона сама безтямно носилася з кутка в куток.

Вона знов вибігла на веранду, хтозна вже вкотре, але цього разу не вернулася спаковуватись, а сіла на сходинках. Даремно було й братись до роботи в такому стані. Вона могла тільки сидіти і з калатанням серця чекати на Рета. Здавалося, минула не одна година, а його все не було. Нарешті десь далеко на дорозі почулося ображене рипіння незмащених коліс і повільне й непевне потупування копит. Чого він не їде швидше? Чого не пустить коня клусом?

Коли звуки наблизились, вона підхопилася з місця й гукнула Рета на ім’я. Потім у темряві ледь розрізнила його постать, коли він скочив з невеликого візка, почула, як брязнула клямка на хвіртці, і ось уже він підходив до веранди. Тепер вона добре бачила його в освіті лампи. Вирядився він так, наче зібрався на бал: добротного крою білий полотняний костюм, сірий муаровий жилет з вишивкою і плісована сорочка. Широкий бриль був збитий набакир, за поясом видніли два довгі дуельні пістолети з руків’ям із слонової кістки. Кишені сурдута віддималися явно від патронів.

Пружна хода його віддавала чимось первісно-дикунським, а свою красиву голову він тримав так, як вождь котрогось поганського племені. Нічні вибухи й пожежі, що до нестями настрашили Скарлет, на нього подіяли як збудливий напій. У його смуглявому обличчі крилася старанно приховувана від сторонніх очей люта безоглядність, що налякала б Скарлет, якби вона була трохи спостережливіша цю хвилину.

Чорні Ретові очі жваво поблискували, так ніби все довколишнє виглядало забавкою, наче громохкий гуркіт і моторошна заграва були пострахом на малих дітей. Скарлет ворухнулась йому назустріч, коли він ступив на східці,— її обличчя було бліде, а зелені очі пашіли вогнем.

— Доброго вечора,— протягло, як мав звичай, привітався він, замашистим жестом скидаючи бриля.— Гарненька у нас сьогодні погода! Ви, я чув, гадаєте податись у невеличку подорож?

— Якщо ви збираєтесь блазнювати, я не розмовлятиму з вами більш ніколи,— промовила вона тремтячим голосом.

— Тільки не кажіть мені, що ви злякалися! — Він ніби вкрай здивувався і так скривив лице в осміху, аж Скарлет ладна була спустити його сторчма зі східців.

— Атож, я злякалася! Страшно злякалася, і якби вам дав Бог хоч дрібку розуму, то й ви злякалися б. Але зараз не час на порожні балачки. Нам треба вибратися звідси.

— До ваших послуг, ясна пані. А куди саме ви маєте намір вирушити? Я прибув сюди лише з цікавості, мені кортить довідатись, куди саме ви збираєтесь простувати. Бо ви не можете виїхати ні на північ, ні на схід, ні на південь, ні на захід. Усюди янкі. Є тільки одна дорога з міста, яку вони ще не захопили, і цією дорогою відступає армія. Та й ця дорога недовго лишатиметься відкритою. Кіннота генерала Стіва Лі веде ар’єргардні бої під Раф-енд-Реді, щоб утримати дорогу, поки нею пройде вся армія. Якщо ви думаєте податись цією Макдонаговою дорогою вслід за армією, у вас там заберуть коня, і хоч ця шкапа не бозна-що, мені не так легко було її поцупити. Тож куди ви прямуєте?

Вона стояла, тремтячи й прислухаючись до його слів, але майже нічого не чула. І лише його останнє запитання дійшло до неї — вона раптом усвідомила, куди має їхати, усвідомила, що ввесь цей страшний день знала, куди їхатиме. До цього єдиного місця на світі.

— Додому,— сказала вона.

— Додому? Ви маєте на думці Тару?

— Так, так! Тару! О Рете, не гаймо часу!

Він подивився на неї таким поглядом, наче вона з’їхала з глузду.

— Тару? Боронь Боже, Скарлет! Хіба ви не знаєте, що біля Джонсборо цілий день точилися бої? На відстані десяти миль дороги по один і другий бік від Раф-енд-Реді й навіть на вулицях Джонсборо? На цю пору янкі, можливо, захопили й Тару, і всю округу. Ніхто не знає, де саме вони, але десь у тих околицях. Ви не можете їхати додому! Ви ж не проберетесь крізь позиції янкі!

— Ні, я поїду додому! — скрикнула вона.— Я хочу додому, і я поїду!

— Ви просто наївна дурочка,— кинув він гостро й різко.— Ви не можете їхати в цьому напрямку. Навіть якщо ви не потрапите до рук янкі, то в лісах же повно волоцюг і дезертирів з обидвох армій. Та й наші війська ще відходять із Джонсборо. Тож як не одні, так інші заберуть у вас коня. Ви маєте тільки одну можливість: податися слідом за нашими Макдонаговою дорогою, молячи Бога, щоб ніхто вас не помітив поночі. До Тари вам не можна. Навіть якби ви й дісталися туди, то побачили б там, мабуть, попелище. Я не дозволю вам їхати додому. Це божевілля.

— Ні, я поїду додому! — скрикнула вона з ноткою істерики в голосі.— Я поїду додому! Ви не можете мене не пустити! Тільки додому! Я хочу до мами! Я вб’ю вас, коли ви станете мені на заваді! Я поїду додому!

Страхи й напруження, в лещатах яких Скарлет була весь цей час, урешті прорвались назовні потоком сліз. Вона стала молотити Рета кулаками в груди й скрикувати знов і знов: