Розділ «Частина третя»

— Боже м’стивий, міс Скарлет!..

Але під натиском господині їй не лишалося вибору, і вона ступила зі східців на землю. Коли стукнула хвіртка, Скарлет гукнула навздогін Пріссі:

— Та хутчій же, розтелепо!

Чути було, як залопотіли ноги малої, коли вона майнула підстрибом, а далі всі звуки поглинула пухка земля.

Розділ XXIII

Спровадивши Пріссі, Скарлет утомлено пройшла до холу й засвітила лампу. В домі стояла парка жарота, так ніби його стіни згромадили в собі всю полуденну спеку. Отупіння поволі минало, і вона відчула, як їй допікає голод. У неї ж від учорашнього вечора й ріски не було в роті, як не лічити ложки мамалиги, тож, узявши лампу, вона подалася до кухні. Вогонь там уже згас, але задуха стояла така, що ледве можна було дихати. В каструлі вона знайшла шматок сухого кукурудзяного коржа й заходилася пожадливо їсти, водночас приглядаючись, чи нема ще чим поживитись. На дні горнятка виявилися рештки мамалиги, і вона стала вигрібати її великою куховарською ложкою, навіть не пересипаючи на тарілку. Мамалига була недосолена, але Скарлет так зголодніла, що й не подумала шукати солі. Заспокоївши перший голод чотирма добрячими ложками мамалиги, вона взяла лампу в одну руку та недогризок коржа у другу й вийшла в хол, неспроможна більше витримувати кухонну духоту.

Вона розуміла, що треба піднятись нагору й посидіти з Мелані. Коли щось там негаразд, у неї ж не стане сили навіть гукнути. Але Скарлет разила сама думка вернутися до кімнати, де вона провела так багато кошмарних годин. Нехай би Мелані зараз і помирала, вона не зможе туди піти. Не бачити б довіку тієї кімнати! Скарлет поставила лампу на свічник біля вікна й вернулася на веранду. Тут уже було трохи прохолодніше, хоч ніч усю повивала погідна теплінь. Скарлет сіла на сходинку в колі слабенького світла від лампи й почала доїдати коржа.

Під’ївши, вона ніби трохи відійшла на силі, але заразом ожив у ній і щемливий страх. З вулиці зоддалеки долинав якийсь гул, але що він означав, вона не розуміла. Тільки одне було ясно: він то спадав, то наростав. Вона нахилилася вперед, прислухаючись, і невдовзі відчула, як заболіли в неї м’язи від напруження. Над усе вона одного жадала — почути цокіт копит і спіймати на собі безтурботний і самовпевнений Ретів погляд, в якому проступатиме насмішка над її страхами. Рет куди-небудь вивезе їх звідси. Куди саме — вона не знала. Але байдуже куди, аби виїхати.

Коли вона так сиділа, дослухаючись до звуків із середмістя, над верхів’ями дерев раптом щось заясніло. Це її здивувало. З кожною хвилиною сяйво те більшало. Темне небо порожевіло, далі взялося ясно-червоною барвою, і врешті понад деревами фахнув у небо величезний омах полум’я. Скарлет схопилася на ноги, серце її знову млосно защеміло й закалатало.

Янкі прийшли! Це ж вони вже вступили в місто й палять усе. Горіло начебто на схід від центру. Язики полум’я сягали все вище й вище, вогонь дедалі ширився над обрієм, і жах з’явився в очах у Скарлет. Горів чи не цілий квартал. Війнув гарячий вітрець, ударивши їй у ніздрі димом.

Вона вбігла нагору до своєї кімнати, розчахнула вікно й вихилилась назовні. На тлі зловісно-блідавого неба здіймалися величезні клубища чорного диму, зависаючи над язиками полум’я, мов хмари. Запах диму подужчав. Хаотичні клапті думок зринали в голові у Скарлет: чи скоро вогонь досягне Персикової вулиці, чи згорить цей будинок, чи накинуться на неї янкі, куди втікати, що робити? Гуготіло так, наче всі демони пекла вили у Скарлет над вухом, в мозку вихрилося від паніки, аж вона мусила вхопитись за лутку вікна, щоб не впасти.

«Треба щось придумати,— повторювала вона про себе.— Треба щось придумати».

Але думки втікали від неї, розлітались на всі боки, як наполохані птахи. І коли вона стояла так, тримаючись за підвіконня, пролунав оглушливий вибух, гучніший за всі гарматні постріли. Велетенське омахало полум’я знялося в небо. Потім пролунав ще вибух, і ще. Струсонулася земля, на підлогу посипалися шибки з верхньої рами вікна.

Вибух за вибухом стрясали землю, світ перетворився на суцільне пекло, де вирували вогонь і гуркіт. Снопи іскор вистрелювали в небо й повільно, лінькувато осідали донизу крізь криваві хмари диму. Скарлет причулося, наче опостінь слабким голосом озвалась Мелані, але вона не зреагувала на це. Тепер їй було не до Мелані. І взагалі її тільки одне доймало — страх, що пробігав у неї по жилах так швидко, як вихристе полум’я в небі. Вона стала знетямленою з ляку дитиною, якій хотілося сховати голову в матері на колінах і нічого не бачити, що діється навколо. Якби тільки опинитися вдома! Вдома з матір’ю!

Серед цих оглушливих вибухів, від яких здригалася душа, вона раптом уловила якийсь інший звук, наче хтось біг, гнаний страхом, перескакуючи через дві сходинки на третю, і схлипував як гончак, що відстав від своїх. У кімнату влетіла Пріссі і, кинувшись до Скарлет, з такою силою хапнула її за руку, немов хотіла видерти шмат м’яса.

— Янкі?..— скрикнула Скарлет.

— Ні, мем, це наші жентмени! — вереснула Пріссі, ледве переводячи дух і ще глибше запускаючи нігті в руку Скарлет.— Вони палять військові склади, і харчові, і ливарню, і ще вони, міс Скарлет, підірвали сім десятків вагонів, де снаряди й порох, і, Боженьку мій, ми всі теж згоримо!

Вона знов почала гостро схлипувати і так вп’ялася нігтями в тіло Скарлет, аж та ойкнула від болю й сердито відштовхнула її.

Отже, янкі ще не захопили міста! І ще є час урятуватись. Вона силкувалася приборкати паніку й зібратися з думками.

«Якщо я не візьму себе в руки, то завищу, мов ошпарена кішка!» — подумала вона. Вигляд Пріссі, очамрілої від страху, допоміг їй прийти до пам’яті. Вона вхопила негритянку за плечі й шарпонула.