Розділ «Частина перша»

— Неодмінно приїжджай до Атланти погостювати у мене й тітоньки Дріботуп. Голубонько, нам так хочеться, щоб ти приїхала! Ми прагнемо ближче запізнатися з Чарлзовою дружиною.

Протягом п’яти наступних тижнів з Південної Кароліни приходили від Чарлза листи, сповнені запалу й сором’язливої любові, планів на майбутнє, коли війна буде вже позаду, і ревного бажання вчинити на полі бою щось героїчне на честь Скарлет та схиляння перед його командиром Вейдом Гемптоном. А на сьомий тиждень прийшла телеграма від самого полковника Гемптона, а за нею і лист з висловами глибокого співчуття. Чарлза не стало. Полковник сповістив би про його хворобу раніше, але Чарлз, вважаючи її несерйозною, не хотів турбувати рідню. Бідолашний хлопець не тільки обманувся в коханні, яким його, як йому здавалося, нагородила доля, але й не звершив вояцьких звитяг на полі бою. Помер він безславно й скоробіжно від запалення легенів, яке настало після кору, так і не встигнувши покинути тилового табору в Південній Кароліні.

У належний термін з’явився на світ Чарлзів син, якому, за поширеною тоді модою, дали ім’я батькового командира — Вейд Гемптон Гамільтон. Скарлет плакала з розпачу, дізнавшись про свою вагітність, і накликала на себе смерть. Однак носила вона дитину, майже не відчуваючи ніяких ускладнень, пологи пройшли дуже легко і одужала вона після них так швидко, аж Мамка нишком дорікнула їй, що благородним дамам слід трошки більше попомучитись. Скарлет не надто була прихильна до немовляти, хоча вміло це приховувала. Вона його не хотіла, всім єством протестувала проти його появи на світ, але коли воно таки з’явилося, їй важко було повірити, що це вона йому мати, що ця дитина — частка її самої.

Хоч фізично Скарлет оклигала після пологів за непрощенно короткий час, душею вона була пригнічена й недужа. Незважаючи на всі зусилля рідні й челяді, її похмурого настрою ніяк не вдавалося розвіяти. Еллен ходила повсякчас зажурена, і клопіт морщив їй чоло, а Джералд став частіше клясти, ніж звичайно, і привозив дочці з Джонсборо ні на що не придатні подарунки. Навіть старий доктор Фонтейн не знав, чим зарадити, коли виявилося, що його настоянка з сірки, меляси й трав не підносить життєвого тонусу Скарлет. Приватним чином він висловив Еллен міркування, що це через розбите серце молода вдова то робиться дратливою, то впадає в апатію. Але Скарлет, якби мала охоту зізнатися, сказала б їм, що причина зовсім інша й набагато складніша. Бо саме цілковита нудьга і ярмо материнства, а над усе втрата Ешлі — ось що гнітило їй душу.

Нудьга її була гостра й невтамовна. Відколи Ескадрон вибрався на війну, в окрузі не стало ніякого товариського життя, ніяких розваг. Не лишилося нікого з юнаків, що становили сяку-таку привабу: ні чотирьох братів Тарлтонів, ні обох Калвертів, ні Фонтейнів, ні Манро, і взагалі жодного цікавого молодика з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя. Зосталися самі літні люди, каліки й жінки, які збували свій час тим, що плели, та шили, та вирощували більше бавовни й зерна, та відгодовували більше свиней, овець і корів, і все те для війська. На обрії Скарлет тепер жоден живий чоловік не показувався, за винятком хіба з інтендантського загону під проводом Френка Кеннеді, не зовсім уже молодого кавалера Сьюлін,— вони заїжджали раз на місяць збирати провіант. Та й серед тих інтендантів не було на кого оком кинути, а боязкі Френкові залицяння до сестри так дратували Скарлет, що вона ледве стримувала себе, аби бути з ним чемною. Швидше б уже вони зі Сьюлін на щось там зважилися!

Але навіть якби хто й зацікавив її у тій інтендантській команді, Скарлет із того не мала б ніякого пожитку. Вона була вдова, і серце її лежало в могилі. Принаймні кожен вважав, що воно в могилі, й чекав від неї відповідної поведінки. Це дратувало її, бо хоч ж вона силувалася, нічого не могла пригадати з образу Чарлза, крім телячого погляду його очей, коли він почув від неї про згоду одружитися з ним. Та навіть і цей образ день у день тьмянішав. Проте вона була таки вдова й мала поводитися з належною обачністю. Дівочі розваги тепер були не для неї. Їй годилося тримати себе поважно й статечно. Еллен недвозначно вичитала Скарлет із цього приводу, застукавши, як раз у садку лейтенант з Френкового загону розгойдував її на гойдалці, а вона аж пищала зі сміху. Глибоко занепокоєна, Еллен стала втовкмачувати їй, як мало треба, щоб про вдову пішов недобрий поголос. Удова мусить вестися вдвічі обачливіше, ніж заміжня дама.

«Господи, заміжжя й без того позбавляє жінку будь-яких насолод,— подумала Скарлет, покірно вислуховуючи тихе материне напучення.— А вдові, виходить, хоч живцем у могилу себе закопуй».

Вдова мала ходити в бридкій чорній сукні без жодної яскравої цятки — ні квіточки, ні стрічки чи мережива на ній, чи там оздоби, хіба жалобна брошка з оніксу або кольє з небіжчикового волосся. А крепова вуаль з капелюшка мала спадати до самих колін, і лише через три роки вдівства могла бути вкорочена до плечей. Удові ні в якому разі не личило розмовляти надто жваво або сміятися вголос. А якщо вона усміхалася, то сумною, трагічною усмішкою. І що найжахливіше — вдова не могла виявляти анінайменшої зацікавленості до чоловічого товариства. А якби знайшовся добродій, такий невихований, що сам виявив би до неї увагу, їй слід було тут-таки з належною гідністю згадати свого небіжчика-чоловіка, і це зразу мало відохотити зухвальця від подальших зазіхань. «О, звісна річ,— понуро думала Скарлет,— буває, що вдови навіть виходять заміж, але коли постаріють і висохнуть на скіпку. Хоч тільки небо знає, як їм це вдається, коли вони під невсипущим сусідським наглядом. Та й то, якщо трапиться спроневірений старий вдівець з великою плантацією і купою дітлашні на шиї».

Шлюб і сам собою був великою прикрістю, але вдівство — це вже й зовсім означало кінець життя. Які ж дурні ті, хто каже, ніби малий Вейд Гемптон, безперечно, величезна втіха для неї тепер, коли не стало Чарлза. І треба ж їм таку дурницю впороти — мовляв, вона тепер має задля чого жити! Усі твердять, як це чудово, що в неї є дитина, живий символ їхнього з Чарлзом кохання, і вона, звичайно, не квапиться розчарувати їх у цих ілюзіях. Але така думка і на крихту не відповідає її справжнім почуванням. У неї в душі Вейдові майже немає місця, часом вона взагалі насилу може усвідомити, що це її син.

Щоранку, тільки-но прокинувшись, вона почувала себе знову Скарлет О’Гарою, і магнолія в неї за вікном так яскраво мінилася на сонці, і дрозди виспівували, і запах смаженої грудинки приємно лоскотав ніздрі. Вона тієї хвилини знов була молода й безтурботна. А потім чувся вередливий голодний плач, і щоразу — щоразу вона з подивом думала в першу мить: «Звідки це в нашому домі мала дитина?» І лише тоді згадувала, що це ж її власне немовля. Повернення до дійсності просто приголомшувало.

А ще ж Ешлі! Над усе — Ешлі! Уперше в житті вона зненавиділа Тару, зненавиділа довгу червонясту дорогу, що збігала з пагорба до річки, зненавиділа червоні поля, на яких пускав пагони зелений бавовник. Кожен клапоть землі, кожне дерево й струмок, кожен путівець і стежка нагадували їй про нього. Він належав іншій жінці й пішов на війну, але дух його досі витав тут над присмерковими шляхами, досі всміхався до неї мрійними сірими очима в затінку веранди. І за кожним разом, коли дорогою від Дванадцяти Дубів чувся цокіт копит, серце її щемко озивалося — чи не Ешлі їде?

Вона зненавиділа тепер і Дванадцять Дубів, що їх так була любила. Вона й ненавиділа ту садибу, але водночас і поривалася туди — почути, як Джон Вілкс і дівчата говорять про нього, почути, як вони читають уголос його листи з Вірджинії. Хоч як їй було боляче, вона таки слухала їх. Її вернуло від ригористичної Індії і дурнувато розпатяканої Душки, вона знала, що і їхнє ставлення до неї таке саме, але не знаходила в собі сили не їздити туди. І кожного разу, повернувшися з Дванадцяти Дубів, похнюплено падала на своє ліжко й відмовлялася виходити на вечерю.

Саме ці відмови від їжі й непокоїли найдужче Еллен і Мамку. Наставивши на тацю найспокусливіших наїдків, Мамка приносила їх до неї в кімнату, даючи наздогад, що тепер, овдовівши, вона може наїдатися вволю, але що ж, як Скарлет нічого не смакувало!

Коли доктор Фонтейн цілком поважно заявив Еллен, що розбите серце часто призводить жінок до послаблення здоров’я і до могили, та пополотніла: їй і самій ці страхи не давали спокійно спати.

— То що ж робити нам, докторе?

— Зміна оточення була б найкращим ліком для неї,— відказав Фонтейн, найдужче заклопотаний тим, як би його позбутися обтяжливої пацієнтки.

Отож Скарлет, хоч і без великого ентузіазму, вирушила разом з немовлям у гості, спершу до батькових братів та Робійярів у Саванну, а потім до сестер Еллен — Полін та Юлейлії — у Чарлстон. Однак повернулася вона додому на місяць раніше, ніж Еллен сподівалася, і зовсім не стала пояснювати, чому так сталося. У Саванні прийняли її дуже радо, але Джеймс і Ендрю зі своїми жінками були похилого віку й цілі дні сиділи вдома та згадували минуле, яке ніскільки Скарлет не цікавило. Те саме повторилося й у Робійярів, а Чарлстон, на думку Скарлет, взагалі виявився бридким місцем.

Тітонька Полін та її чоловік, маленький дідок з підкреслено чемними манерами й відстороненим виглядом людини з бозна-колишнього часу, жили над річкою на куди більш відлюдній плантації, ніж навіть Тара. До найближчих їхніх сусідів було двадцять миль присмеркової дороги через глухі болота, зарості кипарисів та дубів. Коли Скарлет дивилась на ці величезні дуби, оповиті сірими торочками моху, в неї мурашки бігали по спині й спливали на пам’яті Джералдові розповіді про ірландських привидів, що снують у сиво-мерехтливій імлі. Робити там було абсолютно нічого, ото хіба тільки вдень плести, а ввечері слухати, як дядечко Kepi читає вголос високоповчальні твори добродія Булвер-Літтона.

Не менша нудьга панувала і в Чарлстоні, у просторому будинку тітоньки Юлейлії на Беттері, прихованому від людських очей за високим муром і садом. Скарлет, що звикла до широкої панорами нагористих червоних ланів навколо, почувала себе в Чарлстоні як у в’язниці. Хоч тут було людніше, ніж у тітоньки Полін, але Скарлет не подобалися гості цього дому, всі такі манірні й церемонні зі своїми традиціями і родовитістю. Вона розуміла, що вони бачать в ній дитя мезальянсу й дивуються, як дівчина з роду Робійярів могла вийти заміж за якогось чужака-ірландця. Скарлет відчувала, як тітонька Юлейлія раз у раз ніби вибачається перед ними за неї. Її це поймало люттю, бо походження для неї важило не більше, ніж для батька. Вона пишалася Джералдом, тим, що він усього досяг самотужки, тільки завдяки своїй ірландській кмітливості.

До того ж чарлстонці так перебільшували свої заслуги у взятті Форту Самтер! Боже милостивий, невже вони не розуміють, що якби серед них не знайшлося дурнів, котрі першими розпочали стрілянину й війну, то хіба рано чи пізно котрісь інші йолопи не зробили б цього? Звикла до жвавої балачки мешканців північної Джорджії, вона навіть тутешню протяглу вимову сприймала як щось маніжне. Їй здавалося, що як вона ще раз почує «паальма» замість «пальма», «діім» замість «дім», «маамо», «таату» замість «мамо» й «тату», то заверещить з відрази. Це дратувало її до такої міри, що під час одного офіційного візиту вона, на превелику прикрість тітоньки, заговорила з ірландським акцентом, вправно наслідуючи Джералдову манеру вимовляти слова. А потім вона повернулася до Тари. Краще вже терпіти болісні спогади про Ешлі, ніж тягучу чарлстонську говірку.