Розділ 2

Гном пхикнув і махнув рукою. Золтан посміхнувся з веселістю.

— Клинок, — пояснив менторським тоном, — має рубати, а не справляти враження, і не по враженню його оцінюють. Справа у тому, що твій меч — це звичайний композит сталі й заліза, а мій сігіль має клинок, кутий зі сплаву, ушляхетненого графітом і бурою…

— Новочасна технологія! — не витримав Перціфаль, трохи гарячкуючи, бо, схоже, йшлося про добре знану йому справу. — Конструкція і композиція леза, численні прошарки м’якої серцевини, окованої твердою, а не м’якою сталлю…

— Тихенько, тихенько, — осадив його ґном. — Металурга з нього ти не зробиш, Шуттенбаху, не набридай йому деталями. Я йому це просто поясню. Добру, тверду магнетитову сталь, відьмаче, неймовірно важко нагострити. Чому? Бо вона тверда! Якщо ти не маєш технології, як ми колись, а ви — й донині, а хочеться вам мати гострого меча, то твердий сердечник клинка оковується на краях м’якою сталлю, менш відпорною до обробки. Саме таким спрощеним методом виконано твій брокілонський меч. Новочасні клинки виконуються навпаки: м’який сердечник, тверда оковка. Обробка поглинає чимало часу і, як я і казав, потребує спеціальних технологій. Але у результаті можна отримати клинок, яким вдається перетяти підкинуту в повітря батистову хусточку.

— Твоїм сігілєм удасться провернути такий фокус?

— Ні, — посміхнувся ґном. — Так нагострені примірники можна по пальцях порахувати, і рідко який з них пішов з Магакаму. Але, гарантую тобі, шкаралупа того кострубатого краба майже не була б для сігіля препоною. Потяв би його на порції і навіть не втомився б.

Дискусія про мечі й металургію тривала ще якийсь час. Ґеральт слухав із цікавістю, ділився власним досвідом, збагачував свої знання, розпитував про те чи інше, оглядав і випробовував сігіль Золтана. Не знав іще, що назавтра доведеться йому доповнити теорію практикою.

***

Першою ознакою, що в околиці мешкають люди, був рівнесенький стос дров, що стояв посеред трісок та збитої кори, що його помітив біля просіки Перціфаль Шуттенбах, який ішов у авангарді.

Золтан зупинив колону й відіслав гнома на далеку розвідку. Перціфаль зник, а через півгодини повернувся бігцем, піднесений і задиханий, жестикулюючи здалеку. Добіг, але замість того, щоб одразу почати доповідь, схопився пальцями за довгий ніс і добряче висякався зі звуком, що нагадував гру пастушиних трембіт.

— Не сполохай звірину, — гарикнув Золтан Хівай. — І кажи. Що там попереду?

— Садиба, — видихнув гном, витираючи пальці об полу свого кабата, всіяного чисельними кишенями. — На галявині. Три халупи, стодола, пара сараїв… Подвір’ям пес бігає, а з комина димить. Страва там готується. Вівсянка, причому — на молоці.

— Ти що, у кухні був? — засміявся Любисток. — До горняток заглядав? Звідки знаєш, що вівсянка?

Гном глянув на нього звисока, а Золтан гнівно пхикнув.

— Не ображай його, поете. Він їдло за милю винюхає. Якщо говорить, що то вівсянка, — значить, вівсянка. Холера, не подобається мені це.

— І чому б? Мені вівсянка подобається. Я б охоче пожер.

— Золтан правий, — сказала Мільва. — А ти помовчи, Любистку, бо воно нє поезія. Якщо вівсянка на молоці, то там є корова. А кметь, шо побачить дими, бере корову й тікає у гущавину. А чому отой не втік? Звертаємо у ліс, обійдемо колом. Погано воно тхне.

— Тихо, тихо, — буркнув ґном. — Утекти ми завжди встигнемо. А може, вже й війна скінчилася? Може, нарешті рушила темерійська армія. Що ми тут знаємо, у цьому борі? Може, вже десь була велика битва, може, Нільфгард вибили, може, фронт уже за нами, хлопи й корови по домівках повертаються? Треба перевірити, рознюхати. Фіґґісе, Манро, обоє тут залишаєтеся, і майте очі відкриті. А ми зробимо рекогносцировку. Як буде безпечно, я крикну яструбом.

— Яструбом? — неспокійно ворухнув бородою Манро Брюї. — Але ж ти поняття не маєш, як наслідувати пташині голоси, Золтане.

— І про те йдеться. Як почуєш дивний, ні до чого не подібний голос, то буду я. Перціфалю, веди. Ґеральте, підеш з нами?