Розділ 2

Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.

— Вітаю! — гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. — Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я — Золтан Хівай.

— Я Ґеральт, — представився після хвильки вагання відьмак. — Той, який співав, — то Любисток. А оце — Мільва.

— Ррр-ррва мать! — скреготнув папуга.

— Дзьоба стули! — гримнув на птаха Золтан Хівай. — Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.

Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.

— А оті, — Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, — то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.

— Сміливо йдете, — дозволив собі зауваження Ґеральт. — Гостинцем та зі співами.

— Не здається мені, — ворухнув бородою ґном, — щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.

Урвав себе, розглянувся по бойовиську.

— До таких картин, — кивнув на трупи, — ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?

— Ні. Нільфгард купців вирізав.

— Не Нільфгард, — покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. — Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли з трупів витягати. А добра стріла півкрони коштує.

— Знається, — буркнула Мільва.

— Куди йдете?

— На південь, — відразу відповів Ґеральт.

— Не раджу, — Золтан Хівай знову похитав головою. — Там справжнє пекло, вогонь і погибель. Діллінжен уже точно захоплено, все більші сили Чорних Яругу переходять, у будь-який момент заллють усю долину на правому березі. Як бачте, вони вже й попереду є, на півночі, йдуть на місто Брюґґе. Тож єдиний зараз розумний напрям для втечі — це схід.

Мільва красномовно глянула на відьмака, а відьмак утримався від коментаря.

— Ми саме на схід прямуємо, — продовжував Золтан Хівай. — Єдиний шанс — це за фронт перейти, а зі сходу, від річки Іни, рушать же темерійські війська. Тож хочемо просіками лісовими йти до узгірь Турлоу, потім Старим Шляхом до Соддену, до річки Хотлі, що в Іну впадає. Як хочете, разом підемо. Якщо не стане вам на заваді, що повільно. Ви маєте коней, а нам втікачі темп сповільнюють.

— Вам же, — відізвалася Мільва, проникливо на нього дивлячись, — те нє стає на заваді. Ґном, навіть із багажем, піхом тридцять миль у день зробити може, майже стільки, скільки кінна людина. Я знаю Старий Шлях. Без біженців були б ви над Хотлі за якихось три дні.