Розділ «Світ наприкінці миру[25]»

Жреці продовжують займатися поєднанням людського й божественного (при всій позачуттєвості цього останнього — боги не присутні у світі відьмака ані безпосередньо, ані опосередковано, через чудеса та діяння). Але жреці ці — здебільшого підкреслено маргінальні, вони або займають чітко прописану професійну нішу — як жриці храму Мелітеле, або ж виступають як фактор соціальної нестабільності (і як такі активно використовуються у політичній боротьбі: «…показав жерцям, де їхнє місце,… ті що залишилися, взялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних і бездомних. Не лізли у політику. А тепер прокинулися й верещать у храмах дурню мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться» — КЕ). Винятком — чи не єдиним, мабуть, — є Новіград і культ Вічного Полум’я.

Із науковцями — справа трохи складніша. З одного боку, ми маємо потужну Оксенфуртську Академію, що починається з філософії (Брама Філософів і понині залишається головними воротами на території університету), але розвивається у бік досліджень у галузях (ал)хімії, біології, медицини, висилає природознавчі експедиції для пошуку й опису нових біологічних видів, формує фундамент скептичного мислення у своїх випускників і стандарт пошуку істини поза межами університетських аудиторій (і нам відомо про паралельну Оксенфурту навчально-дослідницьку структуру на Півдні — про Імперську Академію у Кастель Граупьян). З іншого ж — цей осередок просвітництва для необдарованого магічно юнацтва чи не єдиний на всю Північ, а вчений повсюдно сприймається в кращому разі як дивак, жульвернівський ґава-Паганель (як-от магістр Лін Пітт з «Крові ельфів»), а у гіршому — як потенційно небезпечний суб’єкт.

До того ж і головну свою функцію (як це було в європейському світі, наприклад) — прогностику майбутніх станів досліджуваних об’єктів — учений у світі відьмака все ще не виконує повною мірою.

Утім, свої соціальні функції Оксенфуртська Академія виконує цілком і повністю: це й можливість скорочення дистанції між представниками різних соціальних груп у студентській аудиторії (ба й між представниками різних рас: досить пригадати собі слова медички Шані про «лавкове гето»), і транзитний характер навчання зі збереженням взаємин «університетського братства» вже за межами навчання, і встановлення зв’язків поза державними кордонами.

Нарешті, третя складова — магія. Нам уже доводилося давати короткий нарис про неї у світі Ґеральта, тому — тільки на кілька слів більше. З усіх трьох груп, які можна було б зарахувати до oratores, саме маги займають найбільш високу й найменш хистку позицію.

У них напрочуд високий соціальний статус (не дивлячись на Новіградську унію і на «відділення магії від держави», маги раз у раз ставляться до королів і монархів лише як до провідників своєї волі — і, що важливіше, сприймаються стороннім спостерігачем як ляльководи: «Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток» — МЗ). У них є система освіти, паралельна світській немагічній, але й така, що практично випереджає її за методами (одне психологічне тестування майбутньої студентки магічної академії говорить саме за себе). Для них, нарешті, актуальний цілком природознавчий і модерно-науковий підхід як до реальності, так і до сутності самої магії: генетична теорія, методи експерименту та повторюваності як базові при роботі із магією, уявлення про можливість — і необхідність — інтроспекції як методу пізнання соціуму (можна пригадати тут археологічні дослідження Істредда з Айдд Ґинвайлю). Вони не лише створюють небачене (хоча — й це також) — вони приносять безпосередню користь, працюють із проблемами тут і зараз («Та чхала я на вашу довіру, відьмаки. На світі є рак, є чорна віспа, правець і лейкемія, є алергії, є синдром раптової смерті немовлят. А ви ваші «грибки», з яких, може, вдалося б дистилювати ліки, що рятували б життя, ховаєте від світу» — КЕ).

Їх поважають, бояться і ненавидять — але вони потужна сила (на Півночі: як читач увже знає, на Півдні, у Нільфгарді, справи йдуть зовсім інакше й магія трактується там виключно сервільно).

Але тут є одна характерна риса — перехід до епохи першої індустріальної революції означав у відомому нам світі «успіху європоцентричної цивілізації» щонайменше такі моменти: створення конкурентного середовища, яке дає можливість розвитку ідеї прогресу; кінець екуменічного світу «єдиного культурного середовища» (яким у нашій історії було християнство) та зміцнення світської національної влади на тлі секуляризації життя і свідомості.

Оскільки ж у світі відьмака Ґеральта немає єдиної і сильної церкви (бо навіть Храм Вічного Вогню не виходить у своїх впливах за стіни Новіграду), то головним конкурентом світської влади стає саме магічна конфратерія…

Але про це читач Сапковського ще довідається у подальших томах.

Релігія. Нарешті, останній елемент мозаїки, який ми зачепимо у цьому огляді, — це релігійні системи й погляди у світі Ґеральта.

Мабуть, не було б помилкою сказати, що світ відьмака — світ здебільшого позатеїстичний: тут є храми, але немає богів. (Ми тут говоримо про реальні надприродні сутності, такі звичайні для світу фентезі.) Тут є жреці — але немає культу (як системи релігійних дій — тих, до яких залучено громаду). Тут є церкви — але немає теофанії.

Й усе-таки певні елементи релігійного пейзажу ми повинні зафіксувати.

Перш за все, читач уже знає, що світ, у якому живе Ґеральт, — то світ політеїстичний. Але тут немає навіть усталеного пантеону. Кількість богів нам невідома, як невідома й кількість їхніх храмів, але кількох із них автор усе таки називає.

Це, по-перше, Мелітеле. Про неї нам відомо чи не найбільше, та й сам той культ — чи не найбільш упізнаваний нами (бо є інваріантом добре відомого людству культу Великої Матері: «Культ богині Мелітеле був одним з найстарших, а свого часу — одним із найрозповсюдженіших, своє ж начало вів із часів незапам’ятних, ще долюдських. Чи не кожна долюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем’я шанували якусь богиню врожаю чи плідності, опікунку землеробів і садівників, покровительку кохання і шлюбу. Більшість із тих культів і злилися у культ Мелітеле» — ГР). Храми її, здається, присутні по всіх країнах, хоча найбільшу популярність має храм у Елландері (до того ж наділений чіткою екстериторіальністю, як ми знаємо із сюжету «Голосу розуму»). При цьому, ведучи просвітницьку діяльність, храм Мелітеле в Елландері забезпечує не тільки свою власну структуру: «Дівчата приходили та йшли собі — як віщунки до інших храмів, як акушерки й цілительки, спеціалізовані на жіночих і дитячих хворобах, як мандрівні друїдки, учительки чи гувернантки» — ГР. Можна також говорити, що інваріантом Мелітеле є й Фрейя, якій поклоняються на островах Скелліге (про що читачу ще доведеться дізнатися із наступних томів циклу).

Другий бог, якого є сенс пригадати, — то Корам Аг Тер, Левоголовий Павук. Про нього ми не знаємо нічого, окрім двох-трьох фактів: зовнішності (а це той випадок, коли зовнішність може стати відправною точкою для теорій будь-якої складності); факту того, що храм його — «…недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полум’я. Смерділо як нещастя» (ДІ); того, що серед служителів культу є молоді жриці; і ще розташування: долина Німнар, Ґеліболь. (Відзначимо також, що та долина, схоже, містить цілу низку храмів, бо Ґеральт вважає за можливе, говорячи про нещасну фортуну Нівеллена, формулювати те таким чином: «З усіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера» — ДІ). Утім, саме це не дозволяє перетворювати Левоголового Павука на аналог місцевого диявола: він лише один із багатьох, хоча й досить небезпечний.

Третій бог, про існування якого у світі відьмака ми знаємо точно, — то Крев, чиї храми стоять у Холопіллі, поблизу від Постільгових гір (ММ). Утім, інколи до служителів Креви читачі зараховують і жерця Креппа з міста Рінди. (Стосовно останнього — нагадаємо пару важливих, як нам здається, моментів: саме в оповіданні «Останнє бажання» стає зрозумілим, що у храмів є своя специфічна мова; й саме жрець Крепп не тільки виказує чималі специфічні знання про надприродні сутності, але й спроможний на маніпуляції із магічними енергіями — щоправда, переконуючи, що вміння те коріниться у божественній благодаті: «Я не накладаю заклять! Сила моя походить із віри й молитви!» — ОБ.)

Окремим рядком треба було б зафіксувати й негативні надлюдські сутності, які згадуються у книжках і створюють певне тло розмови про релігії у сазі. Їх — небагато. Перш за все, це — «Ліліт, яку на Сході досі шанують під іменем Нійа» (МЗ). Тут можна ризикнути із припущенням про есхатологічний характер вірувань у неї, оскільки у Проклятті Чорного Сонця, звідки нам про Ліліт відомо, йдеться про її повернення. Утім, схоже, що вона є елементом виключно «вченої» теології: на сторінках книжок Ліліт жодного разу не виступає як пейоратив, як лайка.

Як лайливий відповідник недоброї сили у сазі раз за разом виступає диявол; схоже, що він є запозиченням від Старших Людей (недаремно Любисток у «Краю світу» вдається до розлогої лекції про кроскультурний характер цього поняття: «Я завжди думав, що «диявол» — це тільки метафора, яку вигадали, щоб було чим лаятися. «Дияволи взяли», «хай йому диявол», «до диявола». Ми так говоримо на загальній. Половинчики, коли побачать гостей, які до них йдуть, говорять: «Знову когось дияволи несуть». Ґноми лаються: «Düwel hoael», коли їм щось не вдається, а кепський товар називають «Düwelsheyss». А на Старшій Мові є таке прислів’я: «A d’yaebl aep arse» — КС). До того ж той, кого звуть у «Краї світу» дияволом — усе ж лише сильван, родич фавнів і сатирів. (Звернемо увагу й на ще одну особливість саги: тут немає «чортихання» — лише у кількох випадках на вісім книжок згадуються «біси», яких ми у перекладі заміняли «дідьками» — бо ці біси не мають стосунку до християнскої демонології.)

Окремою категорією є мандрівні жреці — ці раз у раз описуються у сазі як фанатичні проповідники проти магії, які кожного разу впадають у своїх казаннях у мізогінію, вважаючи жінку (жінку взагалі, не обов’язково магічку) осердям гріховності й негідних сил. (Причому тезаурус їхній узято зі знайомих нам біблійних образів: «не дайте звабити себе ані видом їх чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно кажу вам, що є ті чародії наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені і кісток спорохнявілих!» — ЧП; «Дивитися, а очей не маєте, слухаєте, а вуха ваші глухі. Бо любові божої немає у вас, бо порожні ви, наче діжки» — КЕ.)