Розділ 6

— А я знаю. Запалив багаття не Вільгефорц, а Ріенс або інший чарівник-фактотум. Вільгефорц би не зробив помилки, не лишив би нам нічого, окрім чорного нальоту на стінах. Так, він знає, що вогонь очищує… І стирає сліди.

— Ага, стирає, — пробурмотів Леннеп. — Навіть одного доказу немає, що той Вільгефорц тут насправді був…

— Тоді сфабрикуйте такі докази, — Дійкстра відняв хустку від обличчя. — Я маю вас учити, як таке робиться? Я знаю, що Вільгефорц тут був. У підземеллі, окрім трупів, нічого не залишилося? Що отам, за тими залізними дверима?

— Дозвольте, пане, — агент узяв з рук помічника факел. — Я вам покажу.

Не було сумнівів, що магічний підпал, що мав спопелити усе, що було у підземеллі, був саме тут, у просторому приміщенні за залізними дверима. Помилка у заклятті значною мірою знівечила той план, але пожежа все рівно виявилася потужною і сильною. Вогонь обвуглив полиці, що займали одну зі стін, порозтрізкував і поплавив скляне начиння, перетворив усе на смердючу масу. Тим, що у приміщенні залишилося неторканим, був стіл із бляшаним покриттям і два вмуровані у підлогу стільці дивних форм. Дивних, але таких, що не залишали сумнівів щодо їхнього призначення.

— Це так сконструйовано, — ковтнув слину Леннеп, вказуючи на стільці й ухвати, на них змонтовані, — аби тримати… ноги… розведеними. Широко розведеними.

— Сучий син, — прогарчав крізь стиснуті зуби Дійкстра. — Проклятий сучий син…

— У стоці під дерев’яним кріслом, — тихо продовжував агент, — ми знайшли сліди крові, калу й урини. Сталеве крісло — новісеньке, може, ніколи не використовувалося. Не знаю, що про те й думати…

— А я знаю, — сказав Дійкстра. — Те сталеве готувалося для когось спеціального. Когось, кого Вільгефорц підозрював у специфічних здібностях.

***

— Я аж ніяк не недооцінюю Дійкстру і його розвідку, — сказала Шеала де Танкарвіль. — Знаю, що знайти Вільгефорца — це справа часу. Втім, оминаючи мотив особистої помсти, який, здається, переповнює декого з пані, дозволю собі зауважити, що аж ніяк немає впевненості, що це Вільгефорц тримає Цірі.

— Якщо не Вільгефорц, то хто ж її тримає? Вона була на острові. Жодна з нас, наскільки я розумію, її не телепортувала звідти. Немає її у Дійкстри й у жодного з королів, ми те знаємо. А в руїнах Вежі Чайки не знайдено її тіла.

— Тор Лара, — повільно промовила Іда Емен, — мала колись дуже сильний портал. Чи ви виключаєте, що дівчина втекла з Танедду через той портал?

Йеннефер прикрила очі віями, уп’ялася нігтями у голови сфінксів на поручнях крісла. Тільки спокійно, подумала. Тільки спокійно. Відчула на собі погляд Маргарити, але не підвела голови.

— Якщо Цірі увійшла до телепорту у Тор Лара, — сказала дещо зміненим голосом ректорка Аретузи, — то побоююся, що про наші плани й проекти ми можемо забути. Боюся, що Цірі ми тоді можемо ніколи не побачити. Не існуючий уже портал Вежі Чайки був пошкодженим, викривленим. Убивчим.

— Про що ми говоримо? — вибухнула Сабріна. — Щоб узагалі відкрити телепорт у вежі, щоб узагалі зуміти його побачити, треба було знати магію четвертого ступеню! А щоб урухомити портал, потрібно мати здібності архімайстрині! Не знаю, чи й Вільгефорц зумів би таке зробити, а тим більше якась п’ятнадцятирічна соплюха! Як ви взагалі можете розводитися про щось таке? Ким, по-вашому, та дівчина є? Що в ній такого?

***

— Чи то важливо, — потягнувся Стефан Скеллен, якого звали Пугачем, коронер імператора Емгира вар Емрейса, — що в ній такого, пане Бонгарте? І чи взагалі щось у ній є? Мене цікавить, щоб її взагалі не було. Плачу я вам за те сто флоренів. Якщо ваша воля, то перевірте, що у ній є, перед убивством чи після нього, як забажаєте. Ціна аж ніяк не зросте, навіть якщо ви щось знайдете, попереджаю вас урочисто й з усією приязню.

— А якщо доставлю її живою?

— Також ні.