Розділ 5

Мільва пирхнула, зручніше умощуючись на гарячому піску.

— Вампір у нас учений. Точно знає.

— Справа полягає не в знанні, а в умілому прорахуванні кон’юнктур, — спокійно сказав Регіс. — А коли кон’юнктури прораховано, доходить до висновку, що ми маємо справу із проблемою, вирішити яку неможливо. Усе те починання позбавлене шансу на успіх. Правдоподібність знайти Цірі дорівнюється нулю.

— Але ж так не можна, — кепкувала Мільва. — Тре’ ж позитивно думати й йонціативно. Ну, так, як із тим ситом. Як нє маємо, заміщуємо чимось іншим. Так ото я собі думаю.

— Віднедавна, — продовжив вампір, — ми вважали, що Цірі у Нільфгарді. Дістатися туди і визволити її — або ж викрасти — здавалося починанням понад наші сили. Тепер, після признання Кагіра, ми взагалі не відаємо, де Цірі є. Важко говорити про ініціативу, коли нема поняття, у який бік прямувати.

— Шо ж ми тоді маємо робити? — спиталася у серцях Мільва. — Відьмак упирається, шо на південь вирушить…

— Для нього, — посміхнувся Регіс, — сторони світу не мають великого значення. Без різниці йому, куди рухатися, аби тільки не сидіти без діла. Справжні відьмацькі принципи. Світ сповнений Зла, тож досить іти, куди очі дивляться, а Зло, яке по дорозі зустрінеться, нищити і таким чином прислужитися справі Добра. Решта саме прийде. Інакше кажучи: рух є усім, мета — нічим.

— Упертість, як у віслюка, — прокоментувала Мільва. — До того ж мета його — Цірі. Як же воно: вона є нічим?

— Я пожартував, — визнав вампір, дивлячись на Ґеральта, який усе стояв до них спиною. — І не дуже тактовно. Вибачаюся. Ти маєш рацію, дорогоцінна Мільво. Наша мета — то Цірі. А оскільки ми не відаємо, де вона, є сенс довідатися про те й відповідно скоригувати наші дії. Справа Дитини Несподіванки, як я вже помітив, аж пульсує від магії, призначення й інших надприродних елементів. А я знаю декого, хто у справах таких чудово орієнтується і напевне нам допоможе.

— Ха, — втішився Любисток. — Хто то такий? Де він? Далеко?

— Ближче, аніж столиця Нільфгарду. Насправді сказати, зовсім близько. В Анґрені. На тому березі Яруги. Я кажу про друїдське коло, що має свою садибу при бродах на Каед Ду.

— Рушаймо без зволікань!

— А чи ніхто з вас, — занервував урешті Ґеральт, — не вважає, що є сенс запитати про мою думку?

— Про твою? — Любисток повернувся. — Ти ж поняття не маєш, що робити. Навіть юшкою, яку ти хлебтав, нам завдячуєш. Якби не ми, бути б тобі голодним. І нам також, якби ми чекали на твою активність. Той казанок юшки — то справа кооперації. Ефект спільної роботи групи, дружини, з’єднаної спільною метою. Ти це розумієш, друже?

— Та як йому зрозуміти? — скривилася Мільва. — Він же тіки «я» та «я», самотужки, сам. Вовк-одинак! Видко, ніякий він ловець, бо у лісі нє розуміється. Вовки самотнє нє полюють! Ніколи! Вовк-одинак, ха, то дурня, міщанські казочки. А він того нє розуміє!

— Та розуміє, розуміє, — посміхнувся Регіс, за звичкою стуливши губи.

— Він тільки виглядає дурником, — підтвердив Любисток. — Але я увесь час на те розраховую, що нарешті захочеться йому напружити мозок. Може, зробить вірні висновки? Може, зрозуміє, що єдиною справою, яка добре виходить у самотніх, то самоґвалт?

Кагір Мавр Диффрин еп Келлах тактовно мовчав.

— Най вас усіх холера, — сказав нарешті відьмак, ховаючи ложку за халяву. — Най вас холера, ви, кооперація дурнуватих ідіотів, поєднаних спільною метою, якої жоден з вас не розуміє. І мене нехай також та холера візьме.

Цього разу й інші, за прикладом Кагіра, тактовно промовчали. Любисток, Марія Баррінг, яка звалася Мільвою, й Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа.