Розділ 5

— Я на імперській службі! — крикнув шпигун, збліднувши. — Я офіцер імперських спеціальних служб, підвладний пана Ваттьє де Рідо, віконта Ейддону! Звуся Ян Струйкен! Протестую…

— Через фатальний збіг обставин, — урвав його ельф, — тутешні червоні мурашки, ласі до кленового сиропу, ніколи не чули про пана Рідо. Починаймо. Про те, хто віддав наказ мене викрасти, я питати не стану, бо воно ясно. Тож моє перше питання звучить таким чином: куди ви мали мене відвезти?

Нільфгардський шпигун заборсався у мотузках, трусонув головою, бо йому здалося, що мурашки вже повзають у нього по щоках. Утім — мовчав.

— Що ж, — перервав ту мовчанку Файольтіарна, даючи жестом знак ельфу із козубом. — Обмазати його.

— Я мав відвезти вас до Вердену, до замку Настрог! — видавив із себе Струйкен. — За наказом пана де Рідо!

— Дякую. Що чекало на мене у Настрозі?

— Слідство…

— Про що мали розпитувати?

— Про події на Танедді! Благаю, розв’яжіть мене! Я скажу все!

— Вочевидь скажеш, — зітхнув ельф, потягуючись. — Особливо маючи на увазі, що початок уже позаду, а початок у таких справах — найважчий. Продовжуй.

— Я мав наказ змусити вас виказати, де ховаються Вільгефорц і Ріенс! І Кагір Мавр Диффрин, син Келлаха!

— Потішно. Ставити на мене пастку, аби питати про Вільгефорца й Ріенса? І що я мав про них знати? Що може мене із ними поєднувати? А із Кагіром справа ще веселіша. Його я вам відіслав, як ви й хотіли. У путах. Чи ж посилка до вас не дійшла?

— Вибито загін, який ми вислали на домовлене місце зустрічі… Кагіра не було серед убитих…

— Ага. І пан Ваттьє де Рідо виявив підозріливість? Але замість просто вислати до командо нового емісара й попросити пояснень він відразу влаштував на мене засідку. Наказав відволокти мене до Настрога й допитати. Про події на Танедді.

Шпигун мовчав.

— Ти не зрозумів? — ельф схилив над ним своє страшне обличчя. — Це було питання. Звучало воно: про що йдеться?

— Не знаю… Цього я не знаю, клянуся…

Фаойльтіарна махнув рукою, вказав. Струйкен гарчав, бився, заклинав Великим Сонцем, запевняв у своєму незнанні, плакав, мотав головою і плювався сиропом, яким грубо намащували його обличчя. Тільки коли четверо скойа’таелів понесли його до мурашника, він вирішив говорити. Хоча наслідки могли виявитися страшнішими, аніж мурашки.

— Пане… Якщо хтось про це довідається, ми загинемо… Але я вам признаюся… Я бачив секретні накази. Підслухав… Скажу все…

— Це зрозуміло, — кивнув ельф. — Рекорд у мурашнику, що становив годину й сорок хвилин, належав одному офіцеру зі спеціальних загонів короля Демавенда. Але в кінці заговорив і він. Ну, починай. Швидко, складно й конкретно.