Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

Незважаючи на свій доволі молодий вік, Пул і Боумен брали участь у десятках космічних подорожей, і їх вважали за ветеранів космосу, але цієї миті вони почувались, як жовтороті новачки. Вони зараз робили те, чого досі не робив ніхто: ніколи ще корабель не мандрував на таких швидкостях і не боровся з таким гравітаційним полем. Найменша помилка в навігації на цьому критичному етапі — і «Діскавері» вилетить далеко за межі Сонячної системи без жодної надії повернутися.

Здавалося, хвилини тягтимуться вічно. Юпітер став над ними вертикальною стіною фосфоресценції, а корабель підіймався вгору, у його сяйливе обличчя. Астронавти знали, що рухаються досить швидко й навіть гігантська сила тяжіння Юпітера не зможе їх захопити, проте їм не вірилося, що «Діскавері» зможе вийти з впливу цього грандіозного світу.

Нарешті попереду на овиді сяйнуло світло. Вони виходили з тіні й прямували до Сонця. І саме цієї миті Еал оголосив:

— Радіозв’язок із Землею встановлено, я радий повідомити, що складний маневр успішно завершено. До Сатурна ще залишилося сто шістдесят сім днів, п’ять годин і одинадцять хвилин.

Оцінка ситуації забрала в комп’ютера не більше від хвилини, і він провів її з бездоганною точністю. Як куля на гігантському космічному більярді, «Діскавері» відскочив від рухливого гравітаційного поля Юпітера, діставши внаслідок цього удару потужний імпульс. Не витративши палива, корабель збільшив свою швидкість на кілька тисяч миль за годину.

Утім, тут не було жодного порушення законів механіки, Юпітер утратив саме стільки імпульсу, скільки дістав «Діскавері». Планета трохи сповільнилась, але її маса в секстильйон разів перевищувала масу корабля, тож зміна орбіти була надто незначною, щоб її помітити. Ще не настав той час, коли людство зможе впливати на Сонячну систему.

Коли морок навколо них розвіявся і тьмяне Сонце знову зійшло в небі Юпітера, Пул і Боумен мовчки підвелися й потисли один одному руки.

Важко повірити, але першу частину місії успішно завершено.

Розділ 20

Світ богів

Але вони ще не зовсім покінчили з Юпітером. Далеко позаду два зонди, запущені з «Діскавері», увійшли в контакт із атмосферою.

Від одного з них звісток так і не отримали, можливо, він занадто круто ввійшов в атмосферу й згорів іще до того, як устиг надіслати якусь інформацію. Другому зонду пощастило більше, він прохромив верхні шари атмосфери Юпітера, потім іще раз виринув у космос. Як і було заплановано, зонд утратив стільки швидкості під час зустрічі, що під дією гравітації почав рухатися по еліптичній орбіті. За дві години після цього він знову ввійшов в атмосферу на денній частині планети, рухаючись зі швидкістю сімдесят тисяч миль на годину.

Одразу ж після цього супутник обгорнуло розжареним газом і радіоконтакт загубився. Відтак для спостерігачів за контрольним пунктом потягнулися тривожні хвилини очікування. Вони не знали напевно, чи зонд уцілів і захисне керамічне покриття не вигоріло вщент до того, як завершиться процес гальмування. У цьому разі обладнання вийде з ладу за одну частку секунди.

Але покриття протрималося досить довго, щоб розжарений метеор сповільнився. Позбувшись обвуглених фрагментів, робот витягнув свої антени й почав роззиратися. На борту «Діскавері», що зараз відійшов уже на чверть мільйона кілометрів, радіо почало приймати першу документальну програму з Юпітера.

Тисячі імпульсів щосекунди доповідали про склад атмосфери, тиск, температуру, магнітні поля, радіацію й десятки інших чинників, які могли розгадати тільки фахівці на Землі. Проте одне повідомлення можна зрозуміти негайно — кольорову телевізійну картинку, яку, падаючи, надіслав зонд.

Перші кадри пішли, коли робот уже увійшов в атмосферу й скинув захисне покриття. Було видно лише жовтий туман із вкрапленнями яскраво-червоного, які запаморочливо хутко рухалися повз камеру — зонд падав зі швидкістю кілька сотень миль на годину.

Туман ставав дедалі густішим, роздивляючись його, неможливо визначити, яку відстань бачить зонд — кілька сантиметрів чи кілька кілометрів, тому що око не мало на чому сконцентруватися. Здавалося, телевізійна система не працює, і місія завершилася невдачею. Обладнання досі працювало, але в цій бурхливій туманній атмосфері не було жодної змоги щось розгледіти.

А потім досить різко туман зник. Зонд, очевидно, пройшов верхні шари хмар й опинився в чистій зоні — можливо, на відтинку, де панували водень і кристали аміаку. Хоч судити про масштаб зображення досі було тяжко, камера вже, вочевидь, бачила на милі.

Картинка була настільки неземна, що на мить здалася геть безглуздою тим, хто звик до земних форм і кольорів. Унизу без жодного руху лежало безкрає море золота, пошрамоване гігантськими кряжами чи гребенями велетенських хвиль. Жодного руху не помітно — панорама була занадто масштабною. Золотава перспектива перед камерою не могла бути океаном — для цього надто високо. Можливо, ще один шар хмарин Юпітера?

Потім камера вловила дражливо розбиті відстанню обриси чогось надзвичайно дивного. За багато миль унизу золотавий ландшафт перетворювався на симетричний конус, немов у вулкана. Біля вершини цього конуса зібрався ореол маленьких пухнастих хмар приблизно однакового розміру, досить далеких і відокремлених одна від одної. Щось було в них тривожне й неприродне, якщо епітет «природний» узагалі можна вжити щодо цієї неймовірної панорами.