Розділ «Артур Кларк 2001: Космічна одіссея»

Натомість посилився радіоголос самого Юпітера. У 1955 році, саме перед світанком космічної ери, астрономи з подивом виявили, що Юпітер випромінює колосальну, в кілька мільйонів кінських сил, енергію в десятиметровому діапазоні. Це випромінювання фіксувалось як хаотичний радіошум, за його джерело вважали ореоли заряджених частинок, що опоясували Юпітер, як пояси Ван Алена Землю, але в набагато більших масштабах.

Інколи протягом самотніх годин за контрольним пунктом Боумен слухав ці звуки. Він повертав регулятор гучності до максимуму, тріск і шипіння заповнювали всю кімнату, чулися нерівномірні свистки, немов крики невідомих птахів. Це були моторошні звуки, бо вони не мали в собі нічого людського, самотні й беззмістовні, як удари хвиль об берег або грім за обрієм.

Навіть на нинішній швидкості в сто тисяч миль на годину, у «Діскавері» забрало б два тижні перетнути орбіти всіх супутників Юпітера, адже їх було більше, ніж планет навколо Сонця. Місячна обсерваторія відкривала один супутник щороку, і до сьогодні їх налічувалося аж тридцять шість. Найвіддаленіший із-поміж них, Юпітер XXVII, рухався по нестабільній орбіті в протилежному від інших супутників напрямку за дев’ятнадцять мільйонів миль від свого тимчасового володаря. Це був трофей у постійному перетягуванні каната між Юпітером і Сонцем, планета постійно захоплювала собі короткочасні супутники з поясу астероїдів і втрачала їх через кілька мільйонів років. Тільки найближчими супутниками Юпітер володів постійно, Сонце ніколи не вирве їх із обіймів гігантської планети.

І ось тепер для гравітаційних полів-суперників з’явився новий об’єкт протиборства. «Діскавері» прискорювався в напрямку Юпітера вздовж складної траєкторії, розрахованої астрономами Землі місяць тому й постійно контрольованої Еалом. Час від часу ледь відчутні на борту корабля імпульси двигунів керування коригували траєкторію польоту.

Через радіозв’язок із Землею постійно йшов потік інформації. Тепер вони залетіли так далеко від домівки, що навіть під час подорожі зі швидкістю світла, сигнал доходив до пункту призначення через п’ятдесят хвилин. І хоч увесь світ їхніми очима й за допомогою їхньої апаратури спостерігав за щоразу ближчим Юпітером, мине аж п’ятдесят хвилин, поки ці спостереження досягнуть Землі.

Коли корабель минав орбіти гігантських внутрішніх супутників, телескопічні камери працювали в постійному режимі. Кожен із цих супутників був більшим за Місяць, кожен — незвідана для людства територія. Години за три до прольоту повз Європу «Діскавері» пройшов лише в двадцяти тисячах миль від супутника, і всі прилади націлилися на цей невідомий світ. Спершу Європа росла в розмірах, змінювала свій вигляд від кулі до серпа, а потім зовсім відступила в сонячне світло.

Чотирнадцять мільйонів квадратних миль землі, яку досі бачили лише як головку шпильки в найпотужніший телескоп. «Діскавері» пролетить повз Європу за лічені хвилини, тому з цієї зустрічі команда космічного корабля має скористатися максимально, записавши всю приступну інформацію. Ще будуть місяці, коли вони зможуть на дозвіллі повернутися до тих записів.

На відстані Європа здавалася гігантською сніжною кулею, що чудово відбивала сонячне світло. Ближчі спостереження підтвердили: на відміну від запилюженого Місяця, Європа сяяла сніжно-білим, адже її поверхню вкривали блискучі шматки, схожі на застиглі айсберги. Напевно, вони сформувалися з аміаку й води, які чомусь не захопило гравітаційне поле Юпітера.

Лише по екватору прозирали голі скелі — темна смуга з чорних зазубрених валунів і каньйонів підперезували цей маленький світ. Тут розташовувалося кілька видимих кратерів, але ознак вулканізму не спостерігалося; очевидно, Європа, не мала внутрішнього тепла.

Наскільки знають земні науковці, на поверхні супутника були навіть зародки атмосфери. Коли темний край Європи перетинався із зіркою, вона тьмяніла на короткий період перед тим, як зникнути. У деяких місцинах можна спостерігати уривки хмар — либонь, туман із крапель аміаку, що хилитався на метанових вітрах.

Так само швидко, як і з’явилася на небосхилі, Європа зосталася позаду, тепер Юпітер був лише в двох годинах льоту. Еал знову і знову перевіряв траєкторію руху космічного корабля, тому потреби в подальшому коригуванні швидкості «Діскавері» до миті найбільшого зближення не було. Та навіть якщо зважити на це, гігантська куля, яка роздувалася щохвилини, змушувала нервувати. Важко повірити, що «Діскавері» не вріжеться в неї з розгону й що гравітаційне поле планети не поглине й не знищить їх.

Тепер саме настав час відрядити атмосферні зонди, які, принаймні всі на це сподівалися, зможуть протриматися досить довго, щоб надіслати бодай якусь інформацію з-під покрову хмар Юпітера. Дві маленькі бомбоподібні капсули було скинуто на орбіти, які протягом перших кількох тисяч миль майже не відхилятимуться від курсу «Діскавері».

Капсули повільно полетіли геть, і тепер нарешті навіть недосвідченому оку стало ясно, що Еал не схибив. Корабель пройде найближчою з можливих орбіт, але він не ввійде в атмосферу планети. Дійсно, відстань до атмосфери була всього в кілька сотень миль, це майже нічого, коли йдеться про планету дев’яноста тисяч миль у діаметрі, але цього мало вистачити, щоб пройти повз Юпітер неушкодженими.

Тепер Юпітер заполонив усе небо, він був аж таким величезним, що мозок і очі вже покинули спроби його осягнути. Планета дикого різнобарв’я — червоний, рожевий, жовтий, лососевий і навіть брунатний. Атмосфера навколо вибухала від кольорів. Інколи Боумену навіть здавалося, що він летить над Землею, укритою туманами.

Зненацька, уперше за весь час експедиції, зникло сонце. Воно поблякло, стало невиразним, хоч постійно супроводжувало «Діскавері» ще з того часу, як корабель покинув Землю п’ять місяців тому. Але зараз шлях корабля проходив нічною частиною Юпітера, тож «Діскавері» невдовзі мав увійти в зону цілковитої темряви.

За тисячі миль попереду лежала смуга пітьми, позаду сонце швидко опускалося в хмари Юпітера. Його промені розійшлися крайнеба, немов два пломінкі, закручені донизу роги, потім вони зблякли й умерли в останньому спалаху своєї барвистої краси. Настала ніч.

Проте величезний світ унизу аж ніяк не потонув у вугільно-чорній пітьмі. Планета почала сяяти й сяяла з кожною хвилиною дедалі яскравіше, у міру того, як їхні очі звикали до темряви. Невиразні річки світла пролягли від обрію до обрію, немов вогні параду кораблів у якомусь тропічному морі. Тут і там вони збиралися в озера рідкого вогню, ряхтячи від незвіданої сили, що ховалася десь у глибині Юпітера. Це була така приголомшлива картина, що Пул і Боумен могли дивитися на неї годинами, вони запитували себе, чи це неймовірне явище — результат хімічних та електричних процесів у цьому киплячому казані, чи воно є наслідком діяльності якихось незнаних форм життя? У прийдешньому столітті науковці довго сперечатимуться щодо цього питання.

Чим далі вони заходили в ніч Юпітера, тим яскравішим ставало сяйво планети. Колись давно Боумен пролітав над Канадою під час північного сяйва, й укритий снігом ландшафт видавався таким самим холодним і блискучим, як оцей. «Хоч північне сяйво, — нагадав собі астронавт, — більше ніж на сто градусів тепліше за температуру в цих місцях».

— Сигнал із Землі швидко зникає, — оголосив Еал. — Ми вступаємо в першу дифракційну зону.

Це не стало для них несподіванкою, дійсно-бо, ситуація була передбачуваною, а поглинання радіохвиль дасть цінну інформацію про атмосферу гіганта. Зараз «Діскавері» проходив безпосередньо над Юпітером, і це переривало зв’язок із Землею. Та попри буденність ситуації, астронавти раптово відчули всепоглинущу самоту. Брак радіозв’язку триватиме всього-на-всього годину, потім вони вийдуть із-під впливу Юпітера й зможуть відновити зв’язок із людською расою. Але та година тяглася найдовше в їхньому житті.