Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Що ви маєте на увазі?

Лебей скупо посміхнувся.

— Він ремонтував армійські вантажівки, армійські штабні машини, вантажівки для транспортування зброї. Лагодив бульдозери й примудрявся якимись шаманськими діями тримати на ходу штабні автомобілі. А якось, коли один конгресмен навідався з візитом у Форт-Арнольд, що в західному Техасі, і в нього зламалося авто, командир, який відчайдушно прагнув справити гарне враження, наказав моєму брату поремонтувати дорогий серцю конгресмена «бентлі». О, так, ми отримали чотиристорінкового листа про того «гівняра» — чотири сторінки сердитої тиради, струмінь гніву й отрути від Роллі. Дивно, як ті слова не пропалили папір.

Стільки автомобілів… але в самого Роллі авто з’явилося тільки після Другої світової. Та й то, єдине, що він зміг собі дозволити купити, — старий «шевроле», що погано їздив і був побитий іржею. У двадцяті й тридцяті грошей катастрофічно бракувало, а у воєнні роки він був надто зайнятий тим, щоб вижити.

Стільки років провести в автопарку, відремонтувати тисячі автомобілів для гівнярів і ніколи не мати свого власного. То знову був суцільний Лібертівілль. Угамувати той гнів не міг навіть старий «шевроле» і старий «гадзон-горнет», який він купив потриманим через рік після одруження.

— Одруження?

— А він вам цього не розказував? Авжеж, ні, — сказав Лебей. — Про свою роботу в армії — а також досвід війни та нескінченні сутички з гівнярами — він міг розводитися рівно стільки, скільки ви з другом змогли б витримати, не засинаючи… одночасно промацуючи вашу кишеню на предмет гаманця в ній. Але до того, щоб розказати про Вероніку чи Риту, він не опускався.

— А ким вони були?

— Вероніка була його дружиною. Вони побралися в п’ятдесят першому, якраз перед тим, як Роллі вирушив у Корею. Він міг залишитися в Штатах. Одружений, дружина була вагітна, він сам наближався до середнього віку. Але він вирішив поїхати.

Лебей задумливо подивився на неживе обладнання грального майданчика.

— Розумієш, як — він був двоєженцем. На початку п’ятдесят першого йому було сорок чотири, і він уже був одружений. Одружений з армією. І гівнярами.

Він знову примовк. У його мовчанці було щось нездорове.

— З вами все в порядку? — зрештою не витримав я.

— Так, — відповів він. — Просто задумався. Погано подумав про мертвого, — він подивився на мене спокійним поглядом — от тільки очі були темними й зраненими. — Знаєш, усе це завдає мені болю, юначе… як ти сказав, тебе звати? Я не хочу сидіти тут і виспівувати ті сумні старі пісні людині, яку я не можу назвати на ім’я. Як тебе? Дональд?

— Денніс. Послухайте, містере Лебей…

— Мені болить сильніше, ніж я очікував, — вів далі він. — Але, раз уже ми почали, то треба закінчити, адже так? З Веронікою я бачився лише двічі. Вона була із Західної Вірджинії. Поблизу Вілінга. З південської злидоти, як ми їх називали, розумом не вирізнялася. Роллі міг над нею домінувати й сприймати як належне, і це все, що йому було треба. Але я думаю, вона його любила… принаймні до тієї гнилої справи з Ритою. А що стосується Роллі, то навряд чи він одружився з живою жінкою. Він одружився з якоюсь… стіною плачу.

Ті листи, які він нам надсилав… ну, ти маєш пам’ятати, що він рано покинув школу. Ті листи, хоч і безграмотно написані, вимагали від мого брата величезних зусиль. Вони були його висячим мостом, його романом, його симфонією, його вершинним твором. Я не думаю, що він писав їх, щоб позбутися отрути, яку носив у своєму серці. Я думаю, він їх писав, щоб розприскувати її навколо.

Коли в нього з’явилася Вероніка, листи надходити перестали. Тепер у нього був свій комплект вух напохваті, тому вже можна було не згадувати про нас. Припускаю, що протягом тих років, які він провів у Кореї, він писав листи їй. Я за весь той період отримав лише одного листа, а Марсія, здається, два. Там не було радості від народження його доньки на початку п’ятдесят другого, лише кислі скарги на те, що тепер треба ще один рот годувати, а гівнярі йому платню знов урізали.

— Його так ні разу й не підвищили у званні? — спитав я. За рік до того я бачив по телевізору шматок телесеріалу, одного з тих телероманів, під назвою «Колишній орел»[56]. Наступного дня угледів в аптечному магазині книжку в паперовій обкладинці й купив її, розраховуючи, що всередині на мене чекатиме цікава історія про війну. А виявилося, що там і про війну, і про мир, плюс я дізнався дещо нове про збройні сили. Наприклад, про те, що поїзд підвищення в час війни котить із прискоренням. Тож мені важко було зрозуміти, як Лебей міг піти на службу на початку двадцятих років, продертися крізь дві війни й усе ще бути на побігеньках, коли Айк[57] став президентом.

Лебей розсміявся.