Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? — він нахилився ближче до Арні. — Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, — продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

— Я розумію, — сказав Арні. — А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

— Він і правда добре всяке таке вміє, — докинув я, бо подумав, що не зашкодить — Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

— Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, — відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

— Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, — коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

— Вольовою? — Лебей цинічно посміхнувся. — О, так. Він був дуже вольовим виродком, — шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. — А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

— Моя тобі порада — забудь про ту машину, — сказав він Арні. — Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

— Вдалого дня, джентльмени.

Арні зітхнув.

— Тоді все, — з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

— Ага, — сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення — і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

— Слухай, — сказав я. — Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

— Давай, — не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.