Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Наступного дня його повезли назад у Пенсильванію, висунули обвинувачення, а потім випустили під заставу, за номінальну суму. У січні мало відбутися попереднє слухання, і вже ширилися чутки про розширену колегію присяжних. Той великий обшук потрапив на перші сторінки газет по всьому штату, хоч Арні в тих статтях називали «юнаком», чиє ім’я «не розкривають федеральні органи влади у зв’язку з його неповноліттям».

Однак у Лібертівіллі ім’я Арні було в усіх на устах. Попри те, що Лібертівілль розповзався на свої межі кінотеатрами просто неба, мережами фастфудів і боулінгами, він залишався маленьким містечком, де багато людей досі пхали носа у вікна до сусідів. Ці люди, переважно пов’язані з Горлікським університетом, знали, хто водив авто Вілла Дарнелла й кого заарештували за межею штату Нью-Йорк із повним багажником контрабандних сигарет. То було Реджинине нічне жахіття.

Арні повернувся додому, під опіку батьків — відпущений під заставу в розмірі тисячі доларів — після короткого перебування за ґратами. Усе це було нічим іншим, як насправді однією великою гівняною грою в «Монополію». Його батьки отримали картку «Вихід із в’язниці на волю». Як і очікувалося.

— Арні, чому ти всміхаєшся? — спитала його Реджина. Майкл вів універсал зі швидкістю швидкої ходьби, видивляючись крізь снігову віхолу будинок Стіва й Вікі.

— А я всміхався?

— Так, — сказала вона й торкнулася свого волосся.

— Я вже не пам’ятаю, — відстороненим тоном промовив він, і вона прибрала руку.

Додому вони приїхали в неділю, і батьки практично дали йому спокій, або тому, що не знали, як з ним розмовляти, або він викликав у них безмежну відразу… а може, причина полягала в тому й тому одночасно. А йому було насрати на причини, ось у чому правда. Він почувався знесиленим, виснаженим, примарою самого себе. Його мати лягла в ліжко й проспала весь день аж до вечора, попередньо знявши телефонну трубку з важеля. Батько валандався без діла у своїй майстерні, періодично запускаючи електричний стругальний верстат і вимикаючи його.

Арні сидів у вітальні, дивився «плей-оф» американського футболу, дві гри в один день, не знаючи, хто грає, не цікавлячись, задовольняючись тим, що гравці бігають полем: спочатку на яскраво-теплому каліфорнійському сонці, а пізніше — під дощем з мокрим снігом, який перетворив футбольне поле на болото й постирав усі лінії.

Близько шостої він задрімав.

І бачив сон.

І снив знову — тієї ночі й наступної, у ліжку, у якому він спав з раннього дитинства, а в’яз за вікном простягав свою стару добре знайому тінь (щозими він ставав скелетом, а в травні чудесним чином обростав новою плоттю). Ці сни не були схожі на той, у якому гігантський Вілл нависав над іграшковим треком. Прокинувшись, він не пам’ятав з них нічого, крім кількох моментів. І, можливо, то було й на краще. Фігура на узбіччі при дорозі; кістлявий палець без плоті, що постукує по зогнилій долоні в божевільній пародії на повчання; тривожне відчуття свободи і… утечі? Так, утечі. Більше нічого, крім…

Так, він утік від тих снів назад у реальність з одним повторюваним образом: він сидів за кермом Крістіни й повільно їхав назустріч голодному ревінню сніговію, такого густого, що Арні буквально далі капота нічого не бачив. Вітер не стогнав. Його голос був нижчим і зловіснішим, більше схожим на басовите гарчання. Потім картинка змінилася. Сніг більше не був снігом; він став стрічкою біржового котирувального апарата. Вітер ревів, немов велетенський натовп, що скупчився обабіч П’ятої авеню. Вони вітали його. Вітали Крістіну. Вони викрикували вітання тому, що він і Крістіна… вони…

Утекли.

Щоразу, коли цей сплутаний сон відступав, він думав: «От закінчиться це все — виїду. Сто відсотків виїду. Подамся в Мексику». А Мексика, якою він її собі уявляв, з палючим сонцем і сільською тишею, здавалася реальнішою за сни.

Невдовзі після пробудження з останнього такого сну його навідала ідея провести Різдво з тіткою Вікі й дядьком Стівом, як у старі добрі часи. З нею він прокинувся, і вона з дивною наполегливістю задзеленчала в його голові. Ідея здалася йому страшенно чудовою і вкрай важливою. Вибратися з Лібертівілля до…

Ну, до Різдва. А ще що?

Тож він почав умовляти матір і батька, особливо тиснучи на Реджину. У середу вона раптом здалася й погодилась. Він знав, що вона вже розмовляла з Вікі, і та не була схильна самостверджуватися за рахунок сестри, тож усе було гаразд.

І тепер, у переддень Різдва, він відчував, що невдовзі абсолютно все буде чудово.

— Майкле, он він, — сказала Реджина, — і зараз ти його проминеш, як це буває щоразу, коли ми сюди приїжджаємо.