Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене, бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити – це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.

Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само – наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси – моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.

Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності – своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?

Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія – чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності – становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?

Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав,– це всесвіт сам по собі.

Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.

Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.

У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона – доросла і є, можливо, вченим, поетом, вождем.

В одну мить я побачив, що роблю те саме, що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.

Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі – те, що я звикле називав "богом археології". Це була зичлива сила, метою якої було оберігати життя.

Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення – плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі – до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.

Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо – так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитно-зелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.

І ось я знову в своїй кімнаті – бо перед тим я був протягом багатьох годин десь-інде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту – так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно, неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.

Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік – на повсякденні речі. Я не хотів питати себе, чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будь-яку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.

Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента Англо-Індійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому, казав він далі, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог, Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем – фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і… Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім перерізала горло. Хлебніков і Ласкаратос викинулися з вікна. Томпсон очевидно зламав собі шию під час епілептичного нападу. Герцог застрелив усю свою сім'ю, а потім і сам застрелився. Кілька померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від інсульту.

Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми… і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість із-них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але, скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.

Райх оговтався перший:

– Слава богу, ти живий.

– Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.

Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.