Розділ «ПОПЕРЕДНІ УВАГИ»

Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть, хоча це була, звичайно, головна небезпека.

Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття – неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.

Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.

Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.

Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття – неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.

Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.

Паразити атакували мене з-поза меж моїх знань самого себе. Щоправда, я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке, що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.

Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили – сили, яка народжується в зреченні.

Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.

Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості – це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".

Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.

І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.

І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.

Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той – як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.

Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.

Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам – усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість – всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.

Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.

Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався – то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.

У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.

Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.