Ніч ополудні

— Я повторюю, — сичав Клєткін, — чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?

— Я вже признався в цьому.

— А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?

Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.

— Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?

— Мені казали про це, — тихо відповів Рубашов.

Сіпання в зубі зробилося дужчим.

— Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?

— Мені казали про це...

Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався у вухо:

— Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?

— Можливо, — відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.

— Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?

— Ну, це вже занадто! — обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова — щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі — теж».

— І після всього цього ви ще ставите нам умови? — провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. — Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?

Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?

— Я не хочу нічого, — повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, — хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.

— Є лише одна нагода для цього, — жвавіше підхопив Клєткін. — А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.

Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.

— Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, — сказав він мляво.