Розділ «І Енні»

— А тепер треба сполоснути, — сказала вона, — інакше на стіні залишиться темна пляма від мила. І все мені доводиться робити, все я маю виправляти. Самотнє життя — не виправдання для ледарювання. Так мене навчила мати, Поле, так я й досі живу. Як попсуєш, то не відмиєш, як говорила вона.

— Прошу, — простогнав він, — будь ласка, я помираю.

— Ні, не помираєш.

— Я закричу, — сказав він і застогнав гучніше. Але кричати було боляче. Боліли ноги, й боліло серце. — Я не зможу стримуватися.

— То кричи, — відповіла вона. — Але затям собі, це ти наробив шкоду, а не я. Нема винуватих, окрім тебе.

Якимось чином йому вдалося стримати крик. Пол дивився, як Енні вмочувала, віджимала та споліскувала. Вмочувала, віджимала та споліскувала. Нарешті, щойно годинник в уявній вітальні пробив третю, вона підвелася та взяла відро.

«Зараз вона піде. Зараз вона піде, і я почую, як брудна вода виливається в раковину, і вона не повертатиметься годинами, бо моє покарання ще не скінчилося».

Але замість того, щоби вийти з кімнати, Енні підійшла до ліжка та почала щось шукати в кишені фартуха. Вона дістала не дві капсули, а три.

— Ось, — ніжно промовила вона.

Він жадібно заштовхав їх у рота, а коли підвів погляд, то побачив, що до нього наближається жовте пластмасове відро з мильною водою. Воно затуляло собою обрій, наче повний місяць. Сірувата вода вихлюпувалася через край на ковдру.

— Запий, — сказала вона тим самим ніжним голосом.

Він дивився на неї, не в змозі повірити.

— Давай, — сказала вона, — я розумію, ти пігулки й по-сухому проковтнеш, але, повір мені, я вичавлю їх із тебе назад. Тим паче це звичайна вода після ополіскування. Вона тобі не зашкодить.

Вона схилилася над ним, наче кам’яна брила, і трохи нахилила відро. Він побачив ганчірку, що плавала в темних глибинах, наче утоплениця, побачив тонку мильну плівку на поверхні води. Він беззвучно застогнав, але не коливався. Він пив швидко, проштовхуючи пігулки по стравоходу, і присмак у роті нагадував йому ті випадки з дитинства, коли мати змушувала його чистити зуби милом.

Шлунок здригнувся, з рота вихопився низький звук.

— На твоєму місці, Поле, я би їх не відригувала. Бо до дев’ятої ти більше нічого не отримаєш.

Енні поглянула на нього порожніми, тьмяними очима, а потім її обличчя знову засяяло, і вона всміхнулася.

— Ти ж не будеш мене знову злити?

— Ні, - прошепотів він. Злити місяць, який керує припливами? Що за нісенітниця! Цілковита нісенітниця!

— Я люблю тебе, — сказала вона та поцілувала в щоку. Не озираючись, вона вийшла з кімнати, несучи відро з брудною водою, як селянка носить бідони з молоком — бездумно тримаючи тару на відстані від тіла, аби не пролити жодної краплі.