Розділ «Частина перша Пітер Кац»

Лора доїла свій хот-доґ, потім узяла з миски жменю попкорну. Здавалося, вона зовсім забула про мене. На екрані телевізора інженер пояснював репортерові, як триває робота над паралельною колодязною свердловиною, яку копали, щоб дати рятувальникам доступ до дитини в підземній пастці. Лора скинула туфлі й підібгала під себе ноги на дивані. Я помітив, що нігті на її ногах були пофарбовані фіолетовим лаком.

— Що вивчаєш? — запитав її зрештою.

— Отримую ступінь магістра з психології, — сказала вона, не відриваючи очей від екрана. — Це мій другий. У мене вже є один із математики, Чиказький університет. Народилась і виросла в Еванстоні, штат Іллінойс. Бував там? Там народ жує листовий тютюн і спалює хрести[4].

Я зрозумів, що вона десь на два-три роки старша, що трохи лякало. У моєму віці така різниця здавалася великою.

— Гадав, це десь у Міссісіпі, — сказав я. — Ні, ніколи не був у Іллінойсі. Я народився та виріс у Брукліні. На Середньому Заході був тільки якось улітку, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Здається, ми з батьком вирушили на риболовлю в Озарк, штат Міссурі. Ми також відвідали Сент-Луїс, якщо я не помиляюся. Психологія? Після математики?

— Ну, в школі мене вважали своєрідним генієм, — сказала вона. — У старших класах я вигравала всілякі міжнародні математичні олімпіади, а в двадцять один здобула ступінь магістра й готувалася отримати доктора наук. Але відхилила всі стипендіальні програми і вступила сюди, щоб вивчати психологію. Мій ступінь магістра допоміг потрапити в дослідницьку програму.

— Добре, але ти й досі не відповіла на моє запитання.

— Май терпець.

Вона струсила крихти попкорну зі своєї футболки.

Я чудово це пам’ятаю. На ній були джинси-варьонки, такі з кількома блискавками, що саме ввійшли в моду, та біла футболка.

Вона підійшла до холодильника, щоб принести кока-колу, запитала, чи захопити й мені одну банку. Відкрила банки, встромила в кожну по соломинці та, повернувшись на диван, простягнула одну мені.

— Улітку після випуску я закохалася в одного хлопця, — вона вимовила це як «хлопца», — з Еванстона. Він приїхав додому на канікули. Він здобував ступінь магістра з електроніки в Массачусетському технологічному інституті, щось там пов’язане з комп’ютерами. Вродливий і, очевидячки, розумний хлопець, Джон Р. Фіндлі. Він був на два роки старший за мене, і ми ледь пам’ятали одне одного зі старших класів. Але через місяць його в мене вкрала Джулія Крейґ, одне з найдурніших створінь, яких я зустрічала у своєму житті, така собі людиноподібна істота, яка навчилася вимовляти з десяток слів, робити воскову епіляцію ніг та користуватися ножем і виделкою. Я зрозуміла, що хоча чудово справлялася з рівняннями та інтегралами, та не мала найменшого поняття про те, як думають люди загалом і чоловіки зокрема. Я зрозуміла: якщо не буду обачною, то, врешті-решт, проводитиму своє життя в оточенні кішок, морських свинок і папуг. І от тієї осені я опинилася тут. Мама хвилювалася й намагалася мене переконати змінити свою думку, але вона знала мене досить добре, щоб зрозуміти: простіше навчити мене літати на мітлі. Я вже на останньому курсі та ще ні разу не пошкодувала про своє рішення.

— Я теж на останньому курсі. Ти дізналася те, що тебе цікавило? — запитав я. — Тобто, як саме думають чоловіки?

Уперше вона подивилася мені просто в очі.

— Не впевнена, але гадаю, я роблю успіхи. Через кілька тижнів Джон розійшовся з Ґодзиллою. Після того я не відповідала на його дзвінки, хоча він кілька місяців намагався зі мною зв’язатися. Можливо, я просто прискіплива, знаєш.

Вона допила кока-колу та поставила порожню банку на стіл. Ми продовжували спостерігати по телевізору за порятунком li’l gal із Техасу й базікали майже до півночі, попиваючи каву та час від часу виходячи надвір, у сад, щоб покурити «Марлборо», яке вона принесла зі своєї кімнати. Якоїсь миті я допоміг їй перенести всередину решту речей із багажника її старого «хюндаю», припаркованого в гаражі.

Лора була мила, з почуттям гумору і, як я зрозумів, дуже ерудована дівчина. Як і в будь-якому новоспеченому дорослому, у мені вирували гормони. Тоді в мене не було дівчини і я відчайдушно хотів сексу, але добре пам’ятаю, що спершу навіть не думав про можливість затягнути її в ліжко. Я був упевнений, що вона мала хлопця, хоча ми ніколи не говорили про це. Але мене приємно схвилювала перспектива ділити будинок із жінкою — досі я ще ніколи такого не робив. Це було так, наче раптом мені відкрився доступ до раніше заборонених таємниць.

Дійсність виявилася такою: в коледжі мені не сподобалося, і я не міг дочекатися його закінчення й від’їзду. Я народився й виріс у Брукліні, у Вільямсбурзі, недалеко від Ґранд-стрит, де будинки були набагато дешевші, ніж тепер. Мама викладала історію в середній школі в районі Бед-Стай, а тато працював фельдшером у лікарні округу Кінґз. Іншими словами, я не належав до робочого класу, але почувався таким з огляду на робочий район, у якому жив.

Я виріс без будь-яких серйозних матеріальних проблем, але водночас мої предки не могли собі дозволити багато речей, які б хотілося мати. Мене цікавили бруклінці, і я почувався як риба у воді серед цього стовпотворіння різних рас і звичаїв. У сімдесяті для міста Нью-Йорка настали важкі роки, і, пам’ятаю, народ дожився до того, що не мав нічого. Було поширене насильство.

Коли я приїхав у Принстон, то приєднався до кількох наукових товариств, став членом одного з тих відомих «клубів їжі» й зависав із самодіяльними артистами з клубу «Трикутник».